Країни Центральної та Східної Європи у 1945р. – на п. ХХІ ст. Короткий екскурс

1.Становлення прорадянських режимів в країнах регіону
2.Кризові явища 50- 80- х рр.
3.Демократичні революції наприкінці 80-х р. Трансформація посткомуністичного суспільства

Етапи розвитку країн Східної Європи
1944-1953 рр. – нав`язування радянської моделі розвитку
1953-1964 рр. – розвінчання сталінізму і спроби оновлення соціалізму
1965-1987 рр. – спроби СРСР «законсервувати» ситуацію у Східній Європі
1988-1990 рр. – перехід СРСР до політики «нового політичного мислення»

Польща
Вересні 1946 р. парламент прийняв рішення про перехід на планове ведення господарства;
Лютий 1947 р. президентом Польщі став лідер Польської Робітничої Партії Болеслав Берут;
Грудень 1948р. створено Польську об’єднану робітничу партію.
У 1956 р. у Познані розпочались масові виступи проти сталінізму, які поширились на всю країну;
Жовтень 1956 р. до влади у Польщі приходить Владислав Гомулка, який припинив кооперацію сільського господарства і форсовану індустріалізацію, ослаблено репресії.
Економічна криза 70-х рр. ускладнила становище країни і переростає у хронічну кризу.
Вересень – жовтень 1981 р. у Гданську відбувся перший з’їзд профспілки «Солідарність», на якому було прийнято рішення про початок боротьби за владу.
Червень 1989р. – на виборах до парламенту перемогу здобуває «Солідарність»;
У кінці 1989р. прийнято програму «шокової терапії»:
одночасне запровадження вільної торгівлі та скасування контролю над цінами;
зростання цін;
скорочення виробництва;
включення ринкових механізмів економіки;
початок приватизації державного сектору, стимулювання розвитку приватного підприємництва
Грудень 1990 р. президентом Польщі було обрано Леха Валенсу;
У листопаді 1995 р. в результаті президентських виборів перемогу здобув Олександр Кваснєвський;
1999 р. країна стала членом НАТО,
2004 р. – членом ЄС.
Протягом 2005-2010 президентом Польщі був Лех Качинський, після його трагічної загибелі президентом став Броніслав Комаровський.

Чехословаччина

Першим післявоєнним президентом країни став Едуард Бенеш;
14 червня 1948 р. президентом ЧСР став Клемент Готвальд – лідер Комуністичної Партії Чехословаччини;
Травень 1949 р. розроблений перший п`ятирічний план (1949-1953 рр.) і був взятий курс на побудову соціалізму.
1953р. соціальні протести проти сталінської моделі соціалізму;
1965р. Розпочато проведення реформ : перехід до ринкових відносин (розширення уповноважень і відповідальності підприємств, стимулювання ініціативи робітників);
Січень 1968 р. на пленумі ЦК КПЧ першим секретарем обрано Олександра Дубчека, який виступає за «соціалізм з людським обличчям».
У ніч з 20 на 21 серпня 1968р. війська п`яти держав ОВД – Болгарії, НДР, Польща, СРСР та Угорщина (124 тис. військових та 500 танків) – перейшли кордони Чехословаччини, мотивуючи свої дії тим, що їх нібито запросила група членів КПЧ та уряду для відвернення загрози контрреволюції.
Швидко були захоплені найважливіші стратегічні пункти: аеродроми, вокзали, радіо, телебачення, ЦК КПЧ, резиденція уряду, Академія наук, МЗС і т.д., було також конфісковано зброю міліції. Чехословацькі керівники О.Дубчек, Й.Слуськовський, О.Черник, Ф.Кригель, Й.Шпачек були відразу заарештовані і відправлені до Москви.
Президія ЦК КПЧ більшістю голосів оцінила дії «союзників», як такі, що суперечать принципам взаємовідносин між соціалістичними державами і нормам міжнародного права.
21 серпня «Звернення до народу Чехословаччини» закликало населення дотримуватись спокою і не чинити опору військам вторгнення. Президент Л.Свобода наказав армії не чинити опору.
Незважаючи на це, за перший три дні на вулицях міст загинуло 30 і поранено 300 чоловік. Загалом в результаті вторгнення загинуло 94 і було поранено 345 громадян Чехословаччини. Були втрати і серед радянських солдатів – 11 чол.
21 серпня відбулось засідання Ради Безпеки ООН, на якому було обговорено «чехословацьке питання». Була прийнята резолюція, яка засуджувала інтервенцію і зажадала виведення негайно окупаційних військ. Але ця резолюція через радянське вето в силу не вступила.
22 серпня міністр закордонних справ ЧССР І. Гаєк заявив протест проти вторгнення військ ОВД. Реакція в ЧССР і світової громадськості примусило керівництво СРСР піти на переговори. Президент ЧССР Л.Свобода та інші державні особи прибули у Москву, де під тиском брежнєвського керівництва були змушені підписати «Програму виходу з кризової ситуації».
У квітні 1969 р. до керівництва країною прийшов Г.Гусак, який розпочав процес «нормалізації», змістом якого стало повернення до старих методів управління, що призвело до подальшої стагнації економіки. Здійснювалась широка чистка в КПЧ, з якої було вилучено майже 500 тис. членів. Також існувала негласна заборона на професійну діяльність представників інтелігенції – прихильників реформ.
У першій половині 80-х років економічне становище у країні погіршилось. Не виконувались завдання інтенсифікації виробництва. Вітаючи на словах перебудову, яка почалась у СРСР, керівництво ЧССР практично прагнуло зберегти адміністративно-командну систему, хоча у 1987 р. і були здійснені зміни у керівництві (Генеральним секретарем ЦК КПЧ став М.Якеш.).
Революційні події, які отримали назву «оксамитової» революції почались 17 листопада 1989 р., коли в міжнародний день студентів на вулиці Праги вийшло майже 50 тис. студентів. Міліція вдалась до жорстоких засобів при розгоні демонстрантів. Це викликало страйк студентів, до яких приєднались театральні діячі і учні професійних училищ і технікумів. Наступного дня за ініциативою «Хартії-77» виник «Громадський форум», який об`єднав ряд опозиційних груп. Підтримку «Громадському форуму» надала Соціалістична партія. Найвищої крапки антиурядовий рух досяг 25 листопада, коли на Летенському полі у Празі зібралось 750 тис. чол. Голова католицької церкви в Чехословаччині кардинал ФрантішекТомашек заявив, що церква на боці народу.
У керівництві КПЧ були відразу проведені кадрові зміни. Генеральним секретарем ЦК КПЧ став Карел Урбанек. Але це вже не могло врятувати владу КПЧ.
27 листопада Федеральні збори ЧССР виключили з конституції 4 статтю про керівну роль КПЧ. Було прийнято рішення почати переговори про вивід радянських військ (80 тис. чол.) з Чехословаччини. Був утворений уряд на чолі з Маріаном Чалфою.
У кінці 1989 р. президентом країни став Вацлав Гавел – лідер «Хартії-77» і «Громадського форуму». Головою Федеральних зборів став О.Дубчек.
1 грудня 1990 р. змінено назву країни – вона стала називалась Чехо-Словацькою Федеративною Республікою (ЧСФР).
Почалась приватизація. У країні цілеспрямовано формувалась нова модель розвитку засновано на принципах ринкової економіки і ліберальної демократії. Зміни в економіці породили проблему безробіття, особливо у важкій промисловості. Проте вони були не настільки кординальними як в інших східноєвропейських країнах. Проте, виникнення економічних труднощів змінило чехословацьку політичну сцену. Партії, які виступали за радикальні реформи втратили популярність. Громадський форум розпався на ряд правих і центристських партій. Популярність почали набирати ліві партії, особливо соціал-демократи, які виступали за соціально орієнтовані ринкові реформи.
Розбіжності у поглядах словацьких і чеських політичних сил привело до нового загострення національних проблем. У Словаччина стали домінуючими погляди про повну незалежність республіки. Після довгих переговорів було прийнято рішення про розділ ЧСФР і 1 січня 1993 р. на карті Європи з`явились дві нові держави.
Після утворення Чеської Республіки було продовжено політичний курс започаткований після 1989 р. Свідченням цього стало обрання президентом країни В.Гавела (президент обирається на спільному засіданні двох палат чеського парламенту), а головою уряду – В.Клауса (Лідера Громадського демократичного форуму, провідника економічних реформ).
У 1999 р. Чехія стала членом НАТО, 1 травня 2004 р. членом ЄС. У 2013р. президентом обрано Мілоша Земана.
Словаччина
Лютий 1993р. президентом обрано Міхаля Ковача;
1999-2004рр. – президентство Рудольфа Шустера;
У 2004 р. Словаччина стала членом НАТО і ЄС;
Чинним президентом країни є Іван Гашпарович.
Угорщина
1948р. Створено Угорську партію трудящих, яка виступає за соціалістичні перетворення в країні, які форсував Матьяш Ракоші;
1949р. Створення Угорської Народної республіки.
23 жовтня 1956р. розпочинається народно-демократична революція проти режиму Ракоші для придушення якої були введенні радянські війська;
Листопад 1956р. створено уряд на чолі з Яношем Кадаром(перебував при владі до 1988р.)
У другій половині 50-60-х роках Угорщині була проведена одна з найбільш ґрунтовних економічних реформ, яка дала простір для розвитку приватної ініціативи й кооператорів. Завдяки реформам життєвий рівень угорців невпинно зростав майже до кінця 70-х р. Найбільш успішно розвивалось сільське господарство, що перетворило Угорщину в одного з найбільших експортерів сільськогосподарської продукції в Європі.
Незважаючи на непослідовність реформ, у період неосталінізму в Угорщині існував найбільш ліберальний політичний режим з усіх країн Східної Європи.
Угорщина – «вітрина соціалізму»
У політичній сфері
 Припинення і відмова від політичних репресій.
 Запровадження альтернативних виборів до Державних зборів та місцевих органів влади.
 При прийнятті рішень дотримувався принцип узгодження інтересів різних прошарків суспільства.
 Узгодження курсу з СРСР, але бути на крок попереду нього.
У промисловості і управлінні
 Скорочення центральних органів управління.
 Децентралізація управління.
 Відмова від директивного планування.
 Обмеження впливу партійної бюрократії на економічні процеси.
 Надання підприємствам господарчої і фінансової самостійності.
 Відмова від подальшої індустріалізації.
 Запровадження економічних стимулів праці.
 Диференціація оплати праці.
 Модернізація промисловості.
 Стимулювання і розвиток дрібного підприємництва у сфері обслуговування.
У сільському господарстві
 Дотримання принципу добровільності при створенні сільськогосподарських кооперативів (кооперативам належало 75% оброблюваних земель).
 Виборність керівників кооперативів.
 Скасування директивного планування.
 Зняття обмежень на закупівлю кооперативами сільгосптехніки, добрив, систем захисту рослин тощо за кордоном.
 Податкові пільги.
 Створення мережі приватних підприємств по обслуговуванню техніки, переробці сільгосппродукції тощо.
 Стимулювання експорту сільгосппродукції.
На початку 80-х р. Угорщина опинилась перед лицем економічних труднощів, уповільнився темпи розвитку країни. З 1988р. почалися демократичні перетворення.
23 жовтня 1989 р. УНР була перейменована в Угорську Республіку.Угорщина вийшла з РЕВ і ОВД. У 1991 р. з її території були виведенні радянські війська.
Після політичної трансформації та соціально-економічних перетворень на зламі 80-90-х років зусилля уряду Й.Антала були спрямовані на розвиток демократичних процесів, перехід до соціально орієнтованої ринкової економіки та входження країни до НАТО та ЄС.
З 1991 р. в Угорщині розпочалась масова приватизація, яка поступово охоплювала малі, середні і великі підприємства. В результаті на середину 90х років більшість товарів у країні вироблялося у приватному секторі. Угорська продукція стала конкурентоздатною. 70% експорту країни йде до країн ЄС. Важливим у політиці уряду було залучення іноземних інвестицій і обслуговування значного зовнішнього боргу
1999 – член НАТО, 2004 – ЄС;
З 2012р. президентом країни є Янош Адер.

Румунія
Жовтень 1945 р. КПР на Нацiональнiй конференції визначила курс на побудову соцiалiзму в Румунії.
30 грудня 1947 р. Румунія була проголошена Румунською Народною Республікою;
1948р.Генеральним секретарем ЦКПР став Георге Георгiу-Деж;
Грудень 1950 р. прийнято перший п’ятирічний план на 1951-1955 р.
1965-1989рр. — тоталітарний режим Чаушеску.
Риси режиму:
1. Підтримання відносин з Китаєм, Албанією, Ізраїлем, США. Засудження деяких зовнішньополітичних кроків СРСР.
2. Продовження індустріалізації країни. «Сировинний» індустріалізм. Опора на власні ресурси: нафта, газ, вугілля, мідь, залізо, свинець, цинк, золото та ін.
3. Засилля спецслужб «Секурітате».
4. Бюрократизація.
5. Корупція, зловживання, беззаконня, збагачення правлячої еліти, особливо родини Чаушеску.
6. Політика румунізації національних меншин. Переслідування діячів угорського національно-визвольного руху.
Економічна криза загострила ситуацію, в країні введено режим «суворої економії».
На фоні кардинальних змін у Східній Європі Румунія продовжувала жити за старими схемами.
15 грудня 1989 р. представники міської влади м. Тімішоара вирішили перевести на роботу в село протестантського священика Ласло Текеші, який захищав права угорської меншості. Міський суд прийняв рішення виселити його з квартири, але прихожани не допустили такого свавілля. Наступного дня розпочались стихійні демонстрації, під час яких з’явились гасла «Геть Чаушеску». Солдати та служба безпеки намагались розігнати маніфестантів, але безуспішно. 17 грудня на засіданні Політкомісії ЦК РКП Чаушеску настояв на застосуванні зброї проти демонстрантів. У той же день війська почали стріляти по маніфестантах (загинуло 100 чол., поранено 200 чол.).
18-19 грудня демократичні сили починаються об’єднуватись у боротьбі проти диктатур. 20 грудня 1989 р. Чаушеску, виступаючи по радіо і телебаченню оцінив події в Тімішаорі як діло рук міжнародної агентури і в повіті Тімош був створений надзвичайний орган. Але репресії вже не допомагали, маніфестації і страйки прокотились по всій країні.
Тоді Чаушеску дав наказ стріляти в маніфестантів, а декретом від 22 грудня оголосив введення надзвичайного стану.Але армія перейшла на бік демонстрантів. Був утворений фронт національного порятунку на чолі якого став Іон Іллієску, колишний член РКП, усунутий Чаушеску за незгоду з його політикою.22 грудня Чаушеску з дружиною залишають на вертольоті столицю, але біля містечка Тирговіште були заарештовані.
23 грудня в місто увійшли вірні Чаушеску війська і в Бухаресті розгорілись справжні бої. 24 грудня настав перелом. ФНП взяв на себе всю повну владу. 25 грудня воєнний трибунал після короткого засідання (2 години) приговорив подружжя Чаушеску до страти, що відразу і було зроблено.
26 грудня 1989р. влада перейшла до рук Фронту національного порятунку на чолі з Йоном Ілієску.
29 травня 1990р. змінено назву країни — СРР стала називатися Румунією. Цього ж місяця відбуваються парламентські вибори, 1991р. — ухвалено нову Конституцію країни.
Жовтень 1992р. обрання президентом Румунії Й. Ілієску. У 1996р. президентом обрано Е.Константинеску, якому довелося долати економічні труднощі.
2004р. – НАТО, 2007р. – ЄС;
З 2004р. Президент країни – Траян Басеску.

Болгарія
1946р. перемога болгарських комуністів;
1948 р. створення БКП, взято курс на побудову соціалізму.
1954-1989рр. правління Тодора Живкова:
 Об`єднання державних господарств і виробничих кооперативів в агропромислові комплекси (АПК), які займалися вирощуванням, переробкою і збутом продукції. Створення новітніх галузей економіки: електротехнічної і атомної енергетики.
 Промислова спеціалізація в межах РЕВ.
 Розвиток туризму.
 Запозичення у країн Заходу для модернізації промисловості.
 Створення мережі дрібних і середніх підприємств для швидкого реагування на зміни попиту.
Результати
 Ліквідація кооперативів і кооперативної власності.
 Падіння виробництва сільгосппродукції. Продовольча криза.
 З 1985 р. імпорт сільгосппродукції (картоплі, цибулі тощо).
 Розвиток виноробства, виноградарства, овочівництва, маслянистих культур. Диспропорція у розвитку галузей промисловості.
 Прив`язаність до ринків країн РЕВ (85% експорту).
 Зростання зовнішньої заборгованості (11 млрд. дол.).
 Налагодження виробництва перших у країнах соціалізму сучасних персональних комп`ютерів, компакт дисків тощо. Проте якість продукції значно поступалась світовим зразкам і була не конкурентоздатною.
 Низька ефективність економіки призвела до зниження життєвого рівня населення, небувалих розмахів набула спекуляція і корупція. Т.Живков, який зосередив у своїх руках величезну владу, своїм політичним курсом ще більше загострював труднощі, що переживала Болгарія.
1989р. усунуто від влади Т. Живкова.Після повалення режиму Живкова у країні почали створюватись і відновлювати свою діяльність десятки політичних партій і організацій. 1990р. президентом обрано Желю Желєва.
Протягом 1994-1996рр. спостерігалося подальше погіршення економічної ситуації в країні. У 1996р. після перемоги на президентских виборах Петра Стоянова було проголошено курс на вступ до НАТО і ЄС.
2004р. – НАТО, 2007р. – член ЄС.
З 2012р. Президентом країни є Росен Асенов Плевнелієв.

Югославія
29 листопада 1945р. проголошено Федеративну Народну Республіку Югославія;
Січень 1946 р. взято курс на побудову на соціалізму.
З 1945 по 1980 рр. країною керує Й. Броз-Тіто
Югославська модель соціалізму:
Існування однопартійної системи. Абсолютний авторитет і влада Й. Броз-Тіто
Підприємства перведені на госпрозрахунок,
У сільському господарстві зберігається приватна власність,
Орієнтація виробництва на експорт,
На самофінансуванні освіта, охорона здоров’я, культура.
У 1970 -1980- ті рр. загострюються національні проблеми, зростає заборгованість, нема загальнонаціонального ринку
Після смерті Тіто у 1980 р., коли місце президента зайняв колективний орган – Президіум, в якому була представлена кожна республіка, в країні посилились відцентрові тенденції. Криза тоталітарного соціалізму в Югославії прийняла форму міжнаціональних конфліктів. Центральний уряд неухильно втрачав контроль над ситуацією в країні. Поштовхом до кризи югославської федерації стали події в Косово 1981 р. Албанці, які на початок 80-х років складали 80% населення автономного краю, вимагали надання краю статусу республіки. У Белграді демонстрації албанців були сприйняті, як спробу відірвати край від Сербії і приєднати до Албанії. Демонстрації албанців були розігнані воєнною силою, але з того часу край став постійним джерелом напруги. Відносний порядок в краї підтримувався лише армією і поліцією.
Події в Косово привели до розколу громадської думки в країні і до активізації політичної активності населення. Хвиля націоналізму (великосербського, хорватського, албанського, словенського тощо) охопила країну.
Червень 1991р. Хорватія та Словенія проголосили незалежність, у вересні – Македонія;
Жовтень 1991р. незалежність проголосила Боснія та Герцеговина, після чого розпочалася громадянська війна;
Квітень 1992р. Створено Союзну республіку Югославію (СРЮ), до якої увійшли Сербія та Чорногорія, її очолив Слободан Мілошевич;
1992р. — початок громадянської війни Союзної Республіки Югослвії з Хорватією під гаслами збереження федерації. Квітень 1992р. — кровопролитна міжетнічна громадянська війна в Боснії і Герцеговині.
Завдяки діям миротворчих сил ООН боснійську трагедію вдалося зупинити. Згідно з мирною угодою «Боснія і Герцеговина» залишалися єдиною державою.
1998р. — 1999р. — конфлікт у сербській провінції Косово, де проживає багато албанців, переростає в громадянську війну.У конфлікт втручається міжнародне співтовариство (НАТО). Навесні 1999р. відбувається бомбардування Белграда, Мілошевич подає у відставку.
2001р. — албанські бойовики почали військові дії в Македонії.
2006р. Чорногорія проголосила незалежність.Припинено існування держави Сербія і Чорногорія.
У 2008 р. була проголошена незалежність Республіки Косово. Її незалежність визнали понад 60 країн світу, серед них США, Німеччина, Франція, Польща.
Нині Сербія, Македоні, Чорногорія прагнуть вступити в ЄС.
Хорватія зараз знаходиться на шляху будівництва демократичної держави. У 2009р. стала членом НАТО, 2013р. – членом ЄС. З 2010р. президентом країни є Іво Йосипович.
Словенія має найвищий рівень ВВП на душу населення серед країн регіону. Досягненню успіхів в країні сприяють демократизація суспільства, політична стабльність, ефективні реформи. Близько 70% експорту з Словенії припадає на країни Заходу. У 2004р. Словенія стала членом НАТО та ЄС.
У Боснії та Герцеговині тривають заходи щодо підтримки миру в країні, забезпечення демократизації, підтримки прав людини. З листопада 2006р. президентом країни є Небойша Радманович.

Реклама

Україна на завершальному етапі війни (1944-1945). Культура України в роки війни

Визволення Правобережної України і західноукраїнських земель.
Рух Опору на завершальному етапі війни.
Відновлення радянського режиму в Україні
Втрати України. Джерела та ціна перемоги.
Культура України в роки війни.

Визволення Правобережної України і західноукраїнських земель.

Наприкінці 1943 р. на території України діяли війська 1-го, 2-го, 3-го, 4-го Українських фронтів, які налічували понад 2,3 млн. чол. 28 800 гармат і мінометів, 2 000 танків і САУ, 2 370 літаків.

1-й Український фронт (командувач – генерал армії М.Ватутін, з 1 березня 1944 р. – маршал Радянського Союзу Г.Жуков) утримував великий плацдарм на правому березі Дніпра на захід від Києва.

2-й Український фронт (командувач – генерал армії І.Конєв) і 3-й Український фронт (командувач – генерал армії Р.Малиновський) займали великий плацдарм на правому березі Дніпра – від Черкас до Запоріжжя.

4-й Український фронт (командувач – генерал армії Ф.Толбухін) блокував Нікопольський плацдарм ворожої армії, частина сил фронту закріпилась на Лівобережжі вздовж нижньої течії Дніпра.

Радянським військам протистояла гітлерівська група армій «Південь» (командувач – генерал-фельдмаршал Е.Манштейн, з березня – генерал В.Модель), яка налічувала у своєму складі 1,8 млн. чоловік, 16 800 гармат і мінометів, 2 200 танків і штурмових гармат, 1 460 літаків.

План Ставки Верховного Головнокомандування був таким: потужними ударами на ряді напрямків розчленити сили фашистів і розгромити по частинах.
Стратегічний наступ на Правобережній Україні розпочався із Житомирсько-Бердичівської операції, в ході якої війська 1-го Українського фронту завдали поразки групі армій «Південь» і створили можливість оточення ворожих військ на Корсунь-Шевченківському виступі.

Корсунь-Шевченківський виступ у планах обох сторін мав особливе значення. Радянське командування, щоб продовжити наступ в Україні, передбачало ліквідацію сил противника в цьому районі. В свою чергу, керівництво вермахту планувало з цього плацдарму завдати удару по київському угрупованню радянських військ.

Корсунь-Шевченківський виступ обороняли великі сили фашистів: 9 піхотних дивізій, танкова дивізія СС «Вікінг» та ін. Тому успіх операції на цьому фланзі радянсько-німецького фронту мав вирішальне значення для успіху здійснення наступних операцій на Правобережній Україні.

24 січня 1944 р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів перейшли в наступ на Корсунь-Шевченківському виступі. Початок Корсунь-Шевченківської операції був дуже важким, тому що німці проводили постійні контратаки. Але, незважаючи на опір ворога, війська обох Українських фронтів 28 січня з’єдналися в районі м. Звенигородки. У «котлі» опинились 10 гітлерівських дивізій, багато артилерійських, танкових і саперних частин, загалом майже 80 тис. солдат і офіцерів.

8 лютого німецькому командуванню було пред’явлено ультиматум, але ворог продовжував чинити опір. 10 лютого розпочалась операція по ліквідації Корсунь-Шевченківського угруповання фашистів.

Щоб врятувати війська, гітлерівське командування наказало оточеним битись до останнього набою. Водночас танкові частини Манштейна намагались розірвати кільце оточення. Гітлер особисто телеграфував командувачу оточеними частинами генералу Штеммерману, вимагаючи від нього вести бойові дії будь-якою ціною.

Щоб не допустити прориву оточення, радянське командування ввело в бій резерви. Протистояння було жорстоким і кровопролитним. Танкові частини вермахту, що поспішали на допомогу оточеним військам, були від них вже всього за 12 км. Але далі їм просунутись не вдалося. 17-18 лютого 1944 р. фашистські війська здійснили те одну відчайдушну спробу вирватись із «котла», однак вийти з оточення вдалося лише їх невеликій частині.

Розгром Корсунь-Шевченківського угруповання німецьких військ був завершений. Ворог втратив убитими 55 тис. солдатів і офіцерів, понад 18 тис. потрапили в полон. На полі бою загинув і генерал Штеммерман. Радянські війська захопили велику кількість бойової техніки і озброєння. На честь «нового Сталінграда», як назвали Корсунь-Шевченківську операцію, Москва салютувала Українським фронтам 20 залпами з 224 гармат. Бойові частини, які відзначились в боях, одержали почесні назви «Корсунських» і «Звенигородських».

Майже одночасно з Корсунь-Шевченківською операцію війська 1-го Українського фронту розпочали наступальні дії на Рівненсько-Луцькому напрямку. Наступ радянських військ відбувався в складних умовах заболоченої місцевості та бездоріжжя. Велику допомогу радянським частинам надали партизанські загони Сабурова, Федорова, Бегми та ін.

2 лютого 1944 р. було звільнено від окупантів Луцьк і Рівне. В результаті наступу радянських військ було визволено Проскурів, Тернопіль, Вінницю.

Нікопольсько-Криворізька операція. 30-31 січня 1944 р. війська 3-го та 4-го Українських фронтів розгорнули наступ на Нікопольсько-Криворізькому напрямку. Гітлерівське командування надавало великого значення збереженню під своїм контролем Нікополя та Кривого Рогу – районів, багатих марганцевими та залізними рудами, які нацистська Німеччина використовувала для військових потреб.

Війська генералів Р.Малиновського та Ф.Толбухіна раптовими ударами прорвали оборону німців і, переслідуючи відступаючі частини вермахту, визволили Нікополь (8 лютого) та Кривий Ріг (22 лютого).

Таким чином, у результаті наступу радянських військ у січні-лютому 1944 р. було одержано вирішальні перемоги над ворогом: під Житомиром і Бердичевим, Кіровоградом і Корсунь-Шевченківським, Рівним і Луцьком, Нікополем і Кривим Рогом. Гітлерівці були відкинуті від дніпровських рубежів на 80-350 км. Радянські війська готувались до останнього наступу, який мав повністю очистити Правобережну Україну від окупантів.

У березні-квітні 1944 р. розпочався другий етап грандіозної битви на Правобережній Україні.

Війська 1-го Українського фронту з 4 березня по 17 квітня 1944 р. провели Проскурівсько-Чернівецьку операцію, в результаті якої вороже угруповання було розколоте на дві частини. Радянські війська вийшли у передгір’я Карпат.
5 березня — 17 квітня 1944 р. війська 2-го Українського фронту в ході Умансько-Ботошанської операції розгромили 8-му німецьку армію, вийшли 26 березня 1944 р. до державного кордону СРСР і перенесли бойові дії на територію Румунії – країни-сателіту фашистської Німеччини.

Війська 3-го Українського фронту при підтримці сил Чорноморського флоту успішно здійснили Одеську операцію. 28 березня вони визволили Миколаїв, а 10 квітня – Одесу.
Досить серйозне завдання стояло перед воїнами 4-го Українського фронту, Приморської армії та моряками Чорноморського флоту – розбити Кримське військове угруповання фашистів і визволити Кримський півострів.

Крим обороняла 17-та гітлерівська армія, яка складалась із 7 румунських і 5 німецьких дивізій і налічувала 195 тис. солдат і офіцерів, близько 3 600 гармат і мінометів, 215 танків і штурмових гармат, 148 літаків. На цьому напрямку фронту радянські війська мали значну перевагу у живій силі та техніці: 470 тис. солдатів та офіцерів, 5 982 гармат і мінометів, 559 танків і САУ, І 250 літаків.
8 квітня 1944 р. розпочались бої за Крим. 11 квітня було визволено Керч, 13 квітня – Сімферополь. 5 травня почався штурм севастопольських укріплень ворога. Особливо жорстокі бої розгорнулись на Сапун-Горі. Після 9-годинного штурму вона вже була в руках радянських військ. 9 травня 1944 р. Севастополь був звільнений віл загарбників.
12 травня 1944 р. Крим був повністю визволений від окупантів. 17-та німецька армія втратила понад 100 тис. чоловік убитими та полоненими, майже всю бойову техніку.

Перемога у Криму мала вражаючі наслідки, У 1941-1942 рр. «непереможній» армії Гітлера знадобилось 250 днів, щоб оволодіти Севастополем. А в 1944 р. радянські війська за 35 днів здолали кримську оборону ворога, і штурм Севастополя було успішно завершено за 5 днів.

Таким чином, у ході наступальних операцій на Правобережній Україні та в Криму радянські війська завдали непоправних втрат гітлерівцям. Багато дивізій ворога було повністю знищено.

Державний кордон СРСР на відстані 400 км. було відновлено. Чорноморський флот повернув свою основну базу в Севастополі і одержав можливість активізувати бойові дії проти союзниці гітлерівського рейху – Румунії.

Влітку 1944 р. розпочався заключний етап визволення України від німецько-фашистських загарбників.

13-14 липня розпочалися бої проти угруповання гітлерівських армій «Північна Україна» на Рава-Руському та Львівському напрямках. У результаті потужного наступу були оточені значні сили ворога під Бродами (Львівська область) – вісім дивізій чисельністю до 60 тис. чоловік. У боях було знищено понад 38 тис. гітлерівців, понад 17 тис. взято в полон.

Серед розбитих сил вермахту була і дивізія СС «Галичина». Вона втратила більше половини свого складу. З оточення вирвалось лише 3 тис. чоловік, решта (3 700 чоловік) потрапила в полон, загинула або перейшла в УПА.

У ході успішного здійснення Львівсько-Сандомирської операції (13 липня — 29 серпня 1944 р.) була знищена група армій «Північна Україна».

Війська 2-го та 3-го Українських фронтів у результаті Яссько-Кишинівської операції (20-29 серпня 1944 р.) розбили групу армій «Південна Україна».

У жовтні 1944 р. у ході Карпатсько-Ужгородської операції завершилося визволення всієї території України. 27 жовтня був звільнений від окупантів Ужгород, а наступного дня – решта населених пунктів Закарпатської України.

Рух Опору на завершальному етапі війни.

Розгрому військ Німеччини та її союзників на Правобережжі сприяв радянський партизанський рух, який з початку 1944 р, став набувати нових рис. У зв’язку зі зменшенням зони окупації Український штаб партизанського руху розформував частину загонів і з’єднань, а їхній особовий склад наказав влити в армію. Натомість у тил гітлерівців засилалися спеціально підготовлені групи, на основі яких за півроку було створено 101 партизанський загін із 37 диверсійно-розвідувальних груп. Вони були підпорядковані НКВС і Головному розвідувальному управлінню Генштабу Червоної армії. Командування забезпечило їх необхідним озброєнням, боєприпасами, медикаментами. Контакти з партизанами і розвідувально-диверсійними групами підтримувалися через лінії радіозв’язку.

1944 р. практикувалися глибокі рейди партизанських загонів і з’єднань. У цих рейдах брали участь 19 з’єднань і 25 окремих партизанських загонів. З 5 січня по 1 квітня, тобто 90 діб тривав Львівсько Варшавський рейд 1-ї Української партизанської дивізії з’єднання Ковпака під командуванням П. Верщигори. Партизани пройшли 2100 кілометрів територією Білорусії, України, Люблінського і Варшавського воєводств Польщі.

Відступ німецьких окупантів і поява на території Полісся, Волині й Галичини радянських військ активізували діяльність у цих регіонах українських національних сил. На початку 1944 р. УПА мала в своєму складі близько 100 тис. бійців і численний підпільний актив. У липні за ініціативою ОУН-Б була сформована позапартійна структура з функціями цивільного і військового управління — Українська головна визвольна рада (УГВР), яка мала очолити збройну боротьбу в Україні проти окупантів, а після досягнення незалежності передати всю повноту влади Українським установчим зборам. З 25 членів УГВР оунівців була меншість, але саме їхній вплив переважав. 10 чоловік представляли Наддніпрянську Україну. УГВР декларувала ворожість і до більшовиків, і до нацистів — «як окупантів України».

Незважаючи на нищівні поразки в ході наступальних операцій Червоної армії на території України, гітлерівці не змінили негативного ставлення до її самостійності. У лютому 1944 р. був заарештований А. Мельник, у травні — один з керівників нелегальної мережі ОУН-М, відомий поет українського зарубіжжя Олег Кандиба (Ольжич), син Олександра Олеся. Його стратили в концтаборі Заксенгаузен. 1944 р. головний штаб вермахту видав інструкцію, у якій було зазначено: «З огляду на їхню ненадійність, не може бути й мови про якісь спільні дії з УПА…».

Лише у вересні 1944 p., тобто тоді, коли на території України вже майже не було гітлерівців, «концтаборів були випущені С. Бандера, Я. Стецько, А. Мельник і ряд інших керівників різних фракцій оунівського руху. Однак Степан Бандера у черговий раз відмовився від ролі керівника «п’ятої колони» окупантів, заявивши, що в боротьбі за незалежність буде «першою колоною України».

Роль — «п’ятої колони», на думку гітлерівців, мала відіграти стрілецька дивізія СС «Галичина», формування якої почалося навесні 1943 р. зусиллями мель-никівців за активної участі В. Кубійовича — керівника єдиної легальної української організації на окупованих територіях -Українського центрального комітету. ОУН-Б агітувала проти формування дивізії, закликаючи юнаків поповнювати лави повстанської армії. Частина рядових і офіцерів дивізії перейшла до УПА, інші в червні 1944 р. були кинуті в бій під Бродами, де загинули чи потрапили в полон. Усього під Бродами врятувалося лише кілька тисяч з 11-тисячної дивізії.

Відновлення радянського режиму в Україні

Вступ на територію Західної України Червоної армії не приніс у край довгоочікуваного спокою. Радянське командування одержало наказ знищити УІ1А і оунівців підпілля.

На розгром УПА було кинуто великі з’єднання НКВС і прикордонних військ. Це була жорстока і кровопролитна боротьба. З боку УПА в ній брало участь до 100 тис. чоловік. А всього за роки боротьби, яка тривала до початку 50-х років, у лавах повстанців і підпільників перебувало до 400 тис. чол. З лютого 1944 р. по 1 липня.19.45 p. у боях загинуло 92,8 тис,.бійців УПА.

Прагнучи позбавити УПА підтримки населення, органи НКВС не зупинялися перед віроломством і провокаціями. Одягнені у форму УПА, бійці спецзагонів НКВС влаштовували криваві розправи, які приписувались оунівцям. На жорстокість чекістів ОУН відповідала терором, широко використовуючи методи НКВС. Підрозділи Служби безпеки (СБ) УПА, зі свого боку, засилали лжеенкаведистів для виявлення прибічників радянської влади і законспірованих чекістів. Усе це тільки розпалювало взаємну ворожнечу, ненависть, непримиренність у суспільстві.
Оунівці мали в Західній Україні широку підтримку. Зламати цю силу можна було лише з допомогою масових репресій. Сталінський режим без вагань ішов на них. У березні 1944 p., коли Червона армія лише наближалася до основних регіонів дислокації УПА, НКВС СРСР видав своїм представникам розпорядження: «Сім’ї, в складі яких є оунівці, що перебували на нелегальному становищі, або тих, що займаються бандитизмом, а також ciм’ï засуджених оунівців узяти на облік і виселити до тилових областей Союзу». Це був акт політичної сваволі сталінсько-беріїв-ського керівництва, який супроводжувався масовими насильствами над населенням західних областей України. За офіційними даними, в 1944—1945 pp. до північних й східних районів СРСР було відправлено 200 тис. членів сімей оунівців. Але багато хто з учених вважає ці дані неповними. Називаються інші цифри, значно більші. Документи й свідки розповідають про варварські методи виселення: арешти провадилися пізно восени і ранньою весною; людей заганяли в товарні вагони; вони були позбавлені медичної допомоги, їжі було обмаль, а воду давали лише невеликими порціями. Виселених завозили найчастіше в глухі, неосвоєні райони з тяжкими і незвичними для жителів Західної України кліматичними умовами. Це спричинило велику смертність серед дітей і літніх людей.

Більшість репресованих не мала жодного відношення до УПА. Проте в нелояльності до радянської влади сталінський режим підозрював усіх українців, які опинилися на окупованій території. Після XX з’їзду КПРС (1956) стало відомо, що Й. Сталін цілком серйозно продумав план виселення, подібно до кримських татар, калмиків, деяких кавказьких народів, усіх українців. І якщо цього не сталося, відзначав у своїй доповіді на XX з’їзді КПРС тодішній секретар ЦК M. Хрущов, то лише тому, що українців «було занадто багато, не було місця, куди їх вислати, інакше Сталін заслав би їх також».
Одним із перших заходів було відтворення більшовицьких партійних організацій, виконкомів Рад, міліції. Частково це здійснювалося за рахунок місцевих комуністів, які вийшли з підпілля або звільнилися в результаті розформування партизанських з’єднань. Водночас ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У добирали кадри на керівні посади в тилових районах, діючій армії, центральних відомствах. Якщо на початку 1944 p. у КП(б)У налічувалося 34,8 тис. членів, то у жовтні — на момент остаточного завершення бигнання німців — 149,9 тис. Партійно-державне керівництво Української PCP очолював М. Хрущов, який обіймав посаду першого секретаря ЦК КП(б)У, очолював уряд УРСР.

Над західноукраїнськими землями радянський контроль відновлювався значно повільніше. Оскільки місцевих комуністів було мало, то процес відтворення партійно-державних структур здійснювався переважно за рахунок вихідців з Наддніпрянщини, що супроводжувалося жорстокою боротьбою, вістря якої УПА спрямувала проти військ і партійно-державного апарату. Жертвами її стали тисячі партійних, комсомольських і радянських працівників різних рівнів, активістів, службовців державного і господарського апаратів.

Відновлюючи контроль над усіма сферами життя України, керівництво СРСР пішло на деякі поступки національним прагненням її народу. Верховна Рада СРСР прийняла 1 лютого 1944 р. закон, яким союзним республікам надавалося право на дипломатичні відносини з іноземними державами. Тоді ж радянські республіки дістали дозвіл на організацію власних збройних формувань. Були створені республіканські наркомати оборони та іноземних справ. На Кримській конференції глав держав антигітлерівської коаліції Сталін говорив президентові США Рузвельту про необхідність надати Україні місце в Організації Об’єднаних Націй, створення якої вже готувалося.

Ці заходи центру були суто демагогічними, не змінювали статусу України у складі СРСР і здійснювалися головним чином з пропагандистськими намірами. Власної армії УРСР не мала а її роль в ООН ніколи не була самостійною.

Втрати України. Джерела та ціна перемоги.

Втрати України У час, коли тоталітарний сталінський режим за роки війни зміцнював контроль над Україною, регу-з Німеччиною лярні частини Червоної армії вели кровопролитні наступальні бої за її кордонами. На цьому етапі війни кожен 4—5-й червоноармієць був жителем України. Своїм ратним подвигом у складі багатонаціональних радянських з’єднань вони наближали спільну Перемогу над нацистською Німеччиною, яка прийшла 9 травня 1945 p., і забезпечували розгром мілітаристської Японії, з завершенням якого 2 вересня 1945 р. пов’язане закінчення Другої світової війни.

За роки війни Україна втратила 8 млн чол. — п’яту частину населення: 2,5 млн чол. загинули в боях, 5,5 млн становили знищені військовополонені і цивільні особи. По відношенню до загальних втрат СРСР це становило 40-44 %. Якщо ж взяти всі демографічні втрати (крім убитих, вони включають померлих від хвороб і голоду, депортованих, мобілізованих, емігрантів, втрати в природному прирості), то вони обчислювалися неймовірно великою цифрою — 14,5 млн. Міста обезлюдніли і лежали в руїнах. З 900 тис. мешканців Києва в 1940 р. на 1945 р. залишилося 186 тис. Майже по 200 тис. чоловік втратили Одеса й Харків, 100 тис. — Рівне. Понад 10 млн жителів України залишилися без даху над головою і тулилися в непристосованих приміщеннях та землянках.

Промисловість і сільське господарство перебували в стані повної розрухи. Було знищено (як німцями, так і радянськими військами) 16150 підприємств, 27910 колгоспів, 872 радгоспи і 1300 машинно-тракторних станцій. Лише за неповні 1943 і 1944 pp. німці вивезли з України 9200 тис. т зерна, 622 тис. т м’яса та м’ясних виробів, 950 тис. т олії, 208 тис. т вершкового масла, 400 тис. т цукру, 2500 тис. т фуражу, 3500 тис. т картоплі.

Культура України в роки війни

Освіта. Наука. Українська преса

Обставини воєнною часу змусили евакуювати школи України у східні райони СРСР. Середні загальноосвітні заклади з українською мовою навчання відкривалися в областях, де перебувала значна кількість українського населення.

Близько 5,5 тис. українських педагогів працювали в Саратовській, Куйбишевській, Сталінградські, Новосибірській, Пермській, Свердловській, Омській областях і в Середній Азії. Тут функціонувало близько 100 загальноосвітніх шкіл з українською мовою навчання.

Десятки тисяч дітей війна зробила сиротами. Для них у східних районах створювалися дитячі будинки та інтернати, які перебували на державному забезпеченні. Сюди було переміщено з України 500 дитячих садків та інтернатів, 257 дитячих будинків, в яких перебувало 40 тис. дітей і 15 тис. вихователів.

Серед школярів проводилася постійна виховна робота, спрямована на формування у них почуття патріотизму. Учнів постійно інформували про розвиток подій на фронтах Вітчизняної війни, у школах випускались бойові листки. Активно велося листування класів і шкіл з фронтовиками. Масового поширення набули учнівські художні самодіяльні колективи, які давали концерти у шпиталях для поранених бійців і командирів.

Окупанти в Україні чинили справжній вандалізм у сфері народної освіти. Тільки в Києві десятки шкіл були перетворені на конюшні, а вчителі вимушені були працювати прибиральниками, вантажниками, на різних підсобних роботах.

Освітня політика фашистів в Україні була спрямована на онімечення українського населення. «Новий порядок» гітлерівців передбачав навчання місцевого населення лише елементарній лічбі (в межах 500) і запровадження загальної грамоти в обсязі 4-класної школи. Було введено в обов’язковому порядку вивчення німецької мови. Щодо викладання географії окупанти цинічно заявляли: «Навчання географії може бути обмежене однією єдиною фразою: «Столиця рейху – Берлін».

Німецько-фашистські загарбники піддавали освітян небаченим репресіям, розглядаючи їх як потенційних учасників руху Опору. Тільки в Київській області загарбники закатували та вбили близько двохсот вчителів.

Нацистський кривавий терор охопив і вузівську наукову інтелігенцію. На початку війни агресори вчинили тотальну бійню у Львівському університеті, розстрілявши 42 професори, доценти та викладачі. Жертвами гітлерівського геноциду стали 7 тис. представників інтелігенції Харкова.

З початком війни головні науково-дослідні центри України було передислоковано на Схід. У складі АН УРСР було евакуйовано майже 400 академіків, членів-кореспондентів та інших наукових працівників. Президія АН УРСР та основний склад наукових кадрів знаходилися в Уфі (з червня 1943 р. АН УРСР і провідні науково-дослідні установи України було переведено з Уфи до Москви).

При Президії АН УРСР був утворений Науково-технічний комітет сприяння обороні, який очолив президент Академії Наук УРСР О.Богомолець. Перед науковцями України були поставлені важливі завдання, які потребували термінового розв’язання. «Ми розуміли, – констатував академік О.Палладін, – що перед нами поставлені складні завдання, які треба було розв’язати негайно, в найкоротший строк, не розтягуючи їх на довгий час».

Науково-дослідні роботи проводилися силами відділень Академії Наук УРСР (фізико-хімічного і математичного, біологічною, технічного та суспільних наук).

На оборонну програму працювали 8 лабораторій Фізико-технічного Інституту АН УРСР, Вони розробляли військові прилади для авіації, радіолокації та пеленгування. Інститут чорної металургії випробовував бойові якості артилерійських систем. Інститут будівельної механіки виконував завдання командування військово-повітряних сил.

Інститут електрозварювання АН УРСР на чолі з відомим ученим Є.Патоном застосував метод автоматичного дугового зварювання під флюсом при збірці корпусів танків Т-34. Завдяки цьому нововведенню поліпшилась якість і міцність бойових машин. Швидкісне електрозварювання було впроваджене на 10 танкових заводах і 6 заводах для виготовленню авіабомб. Загалом же на прогресивний метод автоматичного електрозварювання під флюсом перейшло 40% танкових заводів.

Війна стала суворим випробуванням для медичної та біологічної наук. Академік О.Богомолець разом Із колективом Інституту клінічної фізіології винайшов сироватку для лікування ран. За 1943 р. для потреб військових госпіталів цієї сироватки було виготовлено у кількості трьох мільйонів доз.

Інститут біохімії АН УРСР (академік О.Палладін) створив препарат для згортання крові. У Новосибірську успішно діяв інститут-шпиталь з діагностики і терапії проникаючих поранень грудної клітини. Завдяки новим методикам лікування поранених воїнів смертність серед них знизилась з 25-30% до 7%.

Академік М.Стражеско керував в Уфі Українським інститутом клінічної медицини. Група наукових працівників інституту під його керівництвом інтенсивно здійснила вивчення ранової інфекції і ранового сепсису. Пізніше у Москві, у центральному шпиталі Червоної Армії, М.Стражеско успішно продовжував дослідження, які врятували життя сотень тисяч солдатів та офіцерів.

Хірург-офтальмолог, академік В.Філатов очолив у Ташкенті Український інститут хвороб ока і ефективно робив пересадку рогівки ока пораненим бійням. Вилікуваний радянський офіцер із вдячністю писав ученому: «Мій рідний Володимире Петровичу! Цього листа пише Вам лейтенант Жуков… Усі мої друзі думали, що я приїду з поводирем, але я сам прибув… Минув уже тиждень, як я знову на фронті».

Величезну роботу в армії проводили професори Київського медичного інституту. З першого дня війни перебували на фронті медики хірургічної клініки Київського інституту вдосконалення лікарів. Керівник цього закладу М.Коломійченко став головним хірургом прославленої 62-ї армії.

Вчені-суспільство-знавці зміцнювали моральний стан діючої армії. Фахівці гуманітарних наук входили до бригад лекторів, які виступали з лекціями із військово-історичної тематики на передовій, в гарнізонах міст, винищувальних батальйонах тощо. Перед слухачами – воїнами Українських фронтів працівники Академії наук розкривали історію героїчної боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів.

Таким чинам, наукові установи допомагали Збройним Силам. У діючій армії перебувало понад 300 співробітників Академії наук УРСР, з них 130 докторів і кандидатів наук.

Не припинила своє існування українська преса. В тилу видавалися українські республіканські газети, в першу чергу партійних і радянських органів, «Комуніст» (з січня 1943 р. – «Радянська Україна») та «Советская Украйна» (з січня 1944 р. – «Правда Украины»), Двічі на місяць виходила газета «Література і мистецтво» – орган Спілок письменників, художників і композиторів УРСР.

У громадсько-політичних журналах «Українська література», «Україна» та ін. провідні українські літератори друкували твори патріотичної тематики.
З вигнанням німецьких окупантів на території України почалося відновлення зруйнованої освітянської галузі.

Показовим був, наприклад, такий факт: наступного ж дня після визволення Харкова понад 700 вчителів, які перебували в окупації, приступили до роботи. Буквально через тиждень, 1 вересня 1943 р., навчальний рік у місті розпочався у трьох школах, 5 вересня – в 29, 10 вересня – ще у 8.

Швидко зростала кількість діючих шкіл. Якщо на кінець 1943/44-го навчального року працювали всього 12 802 початкові, семирічні, середні школи з контингентом учнів 1 млн. 770 тис. чоловік, то на початок 1944/45-го навчального року в Україні діяло майже 24 тис. шкіл, де навчалося 4 млн. 132 тис. учнів і працювало 145 тис. учителів.

Значна увага приділялась добору керівників шкіл і забезпеченню їх педагогічними кадрами в західних областях УРСР. На початок 1944/45 навчального року тут працювало близько 5,7 тис. шкіл, в яких налічувалось 840 тис. учнів і 23,3 тис. вчителів. У зв’язку з нестачею педагогічних кадрів 10 тис. вчителів прибули сюди зі східних районів.

Винятково важливою справою було налагодження нормального навчально-виховного процесу. Працівники шкіл відновлювали шкільні приміщення, навчальне обладнання. Гостро відчувалася нестача лабораторних приладів, підручників, карт, класних дошок, письмового приладдя для учнів тощо.

Література і мистецтво

У боротьбі проти фашизму українські літератори і працівники мистецтв були в перших лавах захисників Вітчизни. Через кілька днів після початку війни у приміщенні штабу Київського військового округу добровільно з’явилися Андрій Головко. Іван Ле, Семен Скляренко, Яків Качура, Леонід Первомайський. Павло Усенко, Сава Голованівський та ін. Семен Скляренко в своїх творах згадував: «Ніхто їм не казав, що письменник мусить іти на фронт. Навпаки, їм пропонували «броню» для творчої роботи в тилу. Але вони просили відрядити їх на фронт, бо так наказувало серце, совість, непохитна віра в перемогу…»

7 липня 1941 р. у Києві відбулися збори Спілки радянських письменників України, на яких було організовано три бригади з 50 письменників для роботи у військових частинах, шпиталях, на оборонних підприємствах.

Під час оборони столиці України поет П.Усенко створив «Пісню київських ополченців», яка підіймала бойовий дух захисників Києва. 109 із 200 членів Спілки письменників перебували па фронті. За час війни українські письменники написали понад 120 книжок, збірок, брошур. В основному вони працювали військовими кореспондентами, редакторами дивізійних видань у редакціях майже 50 газет фронтів і армій. Наприклад, у Києві 22 червня 1941 р. вже діяла редакція газети Південно-Західного фронту «Красная Армия», в якій працювали письменники М.Бажан, С.Голованівський, В.Кондратенко, І.Ле, А.Малишко. Л. Первомайський.

31 липня 1941 р. вийшов перший номер газети «За Радянську Україну!.», призначеної для партизанів. У редколегію газети входили М.Бажан, В.Василевська, О.Корнійчук.

Військовим кореспондентом газети «Красная Армия», потім – «Известий», був письменник і режисер О.Довженко, який добровільно прибув на Південно-Західний фронт. О.Довженко за воєнні заслуги був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора.

Велике значення надавалось виданню літератури патріотичного змісту. Тільки в 1943 р. було здійснено видання 20 тисяч примірників «Кобзаря» Т.Шевченка. Більшість книг була відправлена в партизанський край і на окуповану територію.

В грізний час війни публіцистика стала головною зброєю митців. Письменник-публіцист О.Довженко опублікував у цей час глибоко реалістичні твори: «Перед боєм», «Мати» (1943 р.). Сповнений драматизму твір «Україна в огні» (1943 р.) та ін.

Широко відомими були в цей час вірші «Ми йдемо на бій» і «Перемагать і жить!» П.Тичини, «Слово про рідну матір» М.Рильського, «Клятва» М.Бажана, патріотичні збірки В.Сосюри.

Прикладом громадянської лірики склав цикл віршів «Україно моя» А.Малишка. Історична тема висвітлена в епічному творі «Данило Галицький» М.Бажана, де ідея єдності народу України перед лицем воєнної небезпеки стає визначальною.

Військові журналісти, письменники-фронтовики не раз були прикладом для бійців і командирів. Не раз вони показували особистий приклад відваги.

Так, кореспондент 18-ої армії Південно-Західного фронту «Знамя Родины» майор Сергій Борзенко командував десантною групою на Керченському півострові в 1943 р. За мужність в бою він був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Письменник Юхим Мартич очолив атаку бійців, замінивши загиблого командира.

Смертю хоробрих загинуло багато членів Союзу письменників України (СПУ), за рідну землю життя віддав кожен четвертий письменник-фронтовик. Посмертно прийняті до СПУ молоді поети-воїни В.Булаєнко, Л.Левицький, М.Шуть та ін.

Сталінське керівництво уважно слідкувало за діяльністю українських письменників. Свідченням цього став інцидент, пов’язаний з доповіддю М.Рильського «Київ в історії України», виголошеною на зборах евакуйованої інтелігенції і надрукованою українською пресою.

Як писав у підготовленій на замовлення ЦК КП(б)У закритій рецензії на доповідь М.Рильського один компартійний ідеолог, «з 33-х сторінок доповіді тільки на двох аркушах в кінці Рильський сказав загальні фрази про більшовиків, про Леніна, Сталіна». ЦК КП(б)У вирішив, що М. Рильський заслуговує гострої критики в пресі.

Великої актуальності набуло читання художніх творів по радіо у воєнний період. У листопаді 1941 р. розпочали роботу українські радіостанції ім. Тараса Шевченка у Саратові та «Радянська Україна» в Москві.

Радіостанція «Партизанка» (1942 р.) вела спеціальні передачі для партизанів. Радіостанція ім. Т.Шевченка стала осередком популяризації української культури. 26 листопада 1941 р. в Саратові вона транслювала перший антифашистський мітинг представників українського народу. Диктор Марія Пригара згадувала про цю подію: «незабаром Максим Тадейович читав «Слово про рідну матір», Микола Бажан – «Клятву», яка залунала піснею в ефірі:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

А за кілька днів стало відомо: мітинг слухали!» З 1943 р. у прифронтовій смузі стала працювати пересувна радіостанція «Дніпро». У важкий період початку війни активно діяла фронтова редакція радіостанції Південно-Західного фронту в районі Броварів. Мовлення велося переважно з бліндажа. Диктори читали фронтові нариси, оперативні кореспонденції з місць бої». Як згадував диктор радіостанції С.Марченко, письменники постійно виступали на радіостанції: «У кожній передачі брав участь хтось із письменників, що тільки-но повернувся з вогневих позицій». Перед мікрофоном виступали Іван Ле, Леонід Первомайський, Юхим Мартич, Яків Качура, Олександр Довженко, Андрій Малишко, Олександр Корнійчук. Ванда Василевська, Анатолій Шиян та інші.

«Фронт в ефірі» мобілізував населення країни на справедливу боротьбу проти загарбників. І окупанти боялись його впливу на народні маси. Німецька комендатура в Житомирі сповіщала населення: «За слухання радіостанції ім. Т.Шевченка – смерть через повішення». Такий «відгук» противника свідчить про ефективність роботи радіомовлення.

На окупованих нацистами територіях ширилась усна народна творчість, яка відображувала ненависть І презирство українського народу до загарбників.

Серед людей ширились різноманітні прислів’я: «Що фашист, що вовк – один толк» чи «фашиста вбити – гріх скупити».

Діяльність театру в умовах війни

З України було евакуйовано майже 50 театрів. Розробляючи нові форми художньої агітації, вони працювали з особливим піднесенням.

Театральне мистецтво перенеслось на передову. Так, випускний курс Театрального інституту м. Києва прямо із студентської лави майже в повному складі добровільно пішов на фронт.

Народна артистка СРСР О.Кусенко писала у своїх спогадах «З вірою в Перемогу»: «Моєму артистичному поколінню, яке напередодні Великої Вітчизняної війни ще тільки здобувало театральну освіту і мріяло про сцену, випали важкі випробування. Це були і вогненні фронтові дороги, і партизанські походи, і підпільна боротьба з ворогом на тимчасово окупованій рідній землі, і невтомна праця в радянському тилу».

Після закінчення шестимісячних курсів медичних сестер О.Кусенко несла службу в одному з військово-санітарних поїздів. Фронтовий Будинок Червоної Армії Південно-Західного фронту відрядив актрису до Ансамблю фронтової естради, який працював на передовій лінії фронту під самим Сталінградом. Почалося неспокійне мистецьке життя. «Ніколи не забуду солдатських очей, – згадувала актриса, – які палали ненавистю до ворога, коли вони слухали оповідання (О.Японського «Україна». Після концерту в одній із військових частин 4-го Українського фронту старший лейтенант І.Пропенко писав О.Кусенко: «Ваші правдиві слова доходять до самої глибини душі і запалюють її на боротьбу, на люту помсту ворогу, закликають іти вперед за життя мільйонів, іти навіть на смерть…»

Артистка Харківського театру ім. Т.Шевченка Н.Тимошенко у роки війни стала медсестрою, брала участі, у боях за визволення Новоросійська, бачила драму Аджимушкайського гарнізону, який до останнього чинив опір ворогу, Фронтові актори дивізії на початку 1944 р. зібрали бригаду і почали давати концерти перед бійцями.

Артистка Тернопільського театру ім. Т.Г.Шевченка С.Коваль була медсестрою на Сталінградському фронті. У своєму нарисі «Панорама пам’яті» вона писала: «Ми, актори, допомагали медпрацівникам вашого корпусу чим могли. Виконували всю чорнову роботу: доглядали хворих, відправляли важкопоранених бійців у тил… Працювали, не відчуваючи втоми. Ніхто не дозволяв собі й хвилинного відпочинку. Всі були одержимі однією ідеєю: ідеєю перемоги над ворогом». С.Коваль згадує, що найбільшим успіхом серед глядачів користувався вірш І.Франка «Земле, моя всеплодющая мати». Цей вірш вона зберігала у своєму репертуарі майже всі роки війни. Палке слово Каменяра надихало бійців у запеклій боротьбі з ворогом.

В концертах перед фронтовиками виступали майстри театрального мистецтва з України І.Гойдай, /.Паторжинський, М.Гришко та ін.

У Ворошиловграді під час оборонних боїв (1941 р.) був створений фронтовий музично-драматичний колектив, який дав близько 300 спектаклів і концертів для військових частин і госпіталів.
Евакуйовані на схід українські театри комплектували фронтоні бригади за участю кращих акторів. Київський театр опери та балету ім. Т.Г.Шевченка створив 22 бригади, які працювали на чотирьох фронтах і дали 920 концертів. Знаменитий дует Карася й Одарки із опери «Запорожець за Дунаєм» сотні разів був виконаний І.Паторжинським і М.Литвиненко-Вольгемут на фронті та в госпіталях.

І.Паторжинський згадував про фронтові виступи: «Три місяці нашої присутності на фронті дали нам дуже багато. Ми бачили приклади самовідданого служіння Вітчизні, героїзму… Я прийшов до переконання, що бійців не треба агітувати піснями про героїку.. Гумор і сатира гостро сприймалися бійцями. Вони давали відпочинок після їх важкої ратної праці».

Особливо подобався бійцям гумористичний дует молодих виконавців Ю.Тимошенка та Ю.Березіна (Тарапуньки та Штепселя).

Бойові будні фронтовиків скрашували концертні виступи фронтових ансамблів української пісні і танцю. Один із них, під керівництвом Л.Чернишової, діяв на семи фронтах. Він дав 2 850 концертів для сотень тисяч воїнів. Артисти ансамблю подолали 80 тис. км воєнних доріг. У бойових умовах виступи ансамблю були нерідко пов’язані з ризиком для життя. Виступаючи в 383-й стрілецькій дивізії Південного фронту, ансамбль втратив кількох артистів. За самовіддану працю і метою популяризації патріотичної української пісні в діючій армії 68 артистів були нагороджені орденами й медалями.

Великого патріотичного змісту набували пісні, особливо партизанські. У пісні, присвяченій партизанам України, поет-письменник И.Стецюк писав:

Ми звемося месники народу,

Фашистську нищимо породу,

Б’ємося за рідний край,

Щоб сонце волі не згасало,

Щоб наше щастя розквітало,

До бою. брат, вставай!

Документальний і художній кінематограф

З початком війни особливої важливості набула кінодокументалістика. На початку вересня 1941 р. Українською студією хронікального фільму був випущений перший кінорепортаж «З фронтів Вітчизняної війни».

З початком війни при штабах усіх фронтів, в частинах і з’єднаннях діючої армії були створені спеціальні групи кінооператорів. Ними готувалися бойові кінозбірники, кінорепортажі, кінонариси про бойові події на фронті, оборонно-інструктивні фільми. Загалом на фронті Працювали 50 операторів українських кіностудій. За період війни вони відзняла 300 документальних фільмів і кіносюжетів.

Фронтові кінооператори зафіксували на плівці події всіх великих бойових операцій. Кінооператор-киянин В.Орлянкін пройшов з кінокамерою в руках шлях від Волги до гирла Дунаю, був поранений. У Сталінграді він зафіксував «Будинок Павлова», командувача 62-ї армії генерала В.Чуйкова. В.Орлянкін залишив для воєнної історії фотопортрети командира чехословацького батальйону полковника Л.Свободи, тричі Героя Радянського Союзу О.Покришкіна.

Особливу цінність мали документальні фільми О.Довженка «Битва за нашу Радянську Україну» (1943 р.) та «Перемога на Правобережній Україні» (1945 р.).

Тисячі кілометрів з партизанськими з’єднаннями України пройшов фронтовий кінооператор Я.Давидзон. Героями його стрічок стали уславлені партизанські керівники, рядові бійці-партизани, діти-герої.

Українські кіностудії були евакуйовані до Середньої Азії: Київська – до Ашгабата, Одеська – до Ташкента. Випущені ними художні кінофільмі були сповнені глибоким патріотизмом.

У 1943 р. режисер Марк Донськой поставив фільм «Райдуга» за однойменною повістю Ванди Василевської. Цей фільм став найкращим здобутком української художньої кінематографії воєнного часу. Картина одержала «Оскар» – премію Академії кіномистецтва США, а у 1946 р. була удостоєна Державної премії СРСР.

Розвиток українського образотворчого мистецтва в роки війни

З початком війни тема захисту Вітчизни стала основною в творчості українських художників. Об’єднані в творчі бригади, вони проводили активну художню пропаганду: створювали плакати, листівки, «агітвікна». малювали карикатури для військової преси. У жанрі плаката та політичної сатири працювала переважна більшість художників України. Емоційно насиченим був плакат О.Олександрова «Розчавимо фашистську гадину (1941 р.)
Cерія В.Касіяна «Гнів Шевченка – зброя перемоги» (1942-1943 pp.) включала 8 плакатів за текстами творів Т.Г.Шевченка. Вона подавала образ Великого Кобзаря, що кличе український народ до боротьби з ворогом. Плакат «На бій, слов’яни!» В. Касіяна символізував наростаючий народний гнів проти гітлерівської окупації.
Плакат «У фашистській неволі» (1942р .) – це розповідь про страждання жінок України від фашистського панування. Загальне піднесення народної боротьби в тилу ворога відтворював плакат «Україна бореться», плакат «Відомсти!» містив заклик до помсти нацистам.
3 1943 р. у плакатах українських художників провідною темою став наступ радянських військ, звільнення України від фашистів. Тема визволення мала тоді особливе значення. Кращим плакатом з цієї тематики вважається твір «Україна вільна!» В.Литвиненка (1944 р.). Динамізм наступу радянських військ, образ воїна-визволителя, відтворені у плакаті, мали великий емоційний вплив.

Боротьба за владу у 1919-1921рр.

1.Падіння більшовицького режиму
2.«Київська катастрофа». Війна з денікінцями
3.Денікінський режим в Україні та його падіння
4.Відновлення більшовицького режиму
5. Внутрішня політика більшовиків
6.Перший зимовий похід армії УНР
7. Радянсько – польська війна та Україна
8. Розгром білогвардійців у Крим
9. Розгром махновського руху
10.Другий зимовий похід
11.Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.


1. Падіння більшовицького режиму

Незважаючи на поразки повстанський рух в Україні поширювався далі. Так, лише упродовж квітня — першої половини червня 1919 р. в країні відбулося 328 збройних виступів проти більшовицької влади. Повсталі здебільшого виступали під гаслом «За радянську владу без комуністів!». На придушення повстань більшовиками було кинуто, як свідчив у спогадах командувач радянським Українським фронтом В. Антонов-Овсієнко, до 21 тис. бійців. Повстанський рух був визна¬чений більшовиками як «бандитизм», «куркульська контрреволюція», з якими потрібно нещадно боротися. Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК), на яку поклали обов’язок боротьби із селянами, очолив М. Лацис. Згідно з партійною постановою «Про придушення куркульської та білогвардійської контрреволюції на селі» від 17 липня 1919 р. упроваджувалася кругова порука, взяття заручників, військова блокада сіл тощо. Але незважаючи на жорстокі каральні заходи селянський рух наростав.
Наймасштабнішим був виступ отамана М. Григор’єва, який відмовився виконувати наказ йти на допомогу радянській Угорщині.
7 травня 1919 р. в Єлизаветграді (нині Кіровоград) Григор’єв підняв антибільшовицьке повстання і звернувся з універсалом «До українського народу», у якому закликав до боротьби проти російських продзагонів і комісарів ЧК та створення Рад без більшовиків. За декілька днів загони повстанців здобули Черкаси, Кременчук, Золотоношу. Григор’єв вирішив швидким маршем пройти Лівобережну Україну й оволодіти Харковом. Проте його подальшим успіхам перешкодили амбіції деяких керівників повстанських загонів, що не дозволило йому об’єднати всі антибільшовицькі сили. Наприкінці травня проти повстанців було кинуто добірні більшовицькі військові частини. Повсталі були змушені відійти на Херсонщину.
Улітку 1919 р. війська М. Григор’єва об’єднались із загонами Нестора Махна, сам він був обраний командиром об’єднаної армії, а Махно – головою реввійськради. Проте два амбітні отамани не могли вжи¬тися разом. М. Григор’єв був звинувачений у єврейських погромах і зв’язках із денікінцями та застрелений. Деякі загони військ М. Григор’єва приєдналися до повстанців Махна, а більшість під ударами більшовиків і денікінців розсіялись. Григор’євське повстання спонукало більшовиків до ліквідації відновленої незалежності українських військових формувань. Було ліквідовано український фронт, усунуто від командування В. Антонова-Овсієнка, три українські армії переформовано у дивізії, а їх командирів усунуто, більшість – знищено. Так, без суду і слідства розстріляно командира Придніпровської бригади А. Вогунського. За загадкових обставин загинули популярні радянські командири М. Щорс, В. Боженко, Т. Черняк, А. Железняков та ін. Незважаючи на поразки двох найбільших повстань Зеленого і Григор’єва селянський рух не вщухав і став головним фактором па-діння вдруге радянської влади в Україні.

2.«Київська катастрофа». Війна з денікінцями
Скориставшись тим, що більшість більшовицьких військ були зайняті боротьбою з повстанським рухом, у травні 1919 р. Добровольча армія генерала Антона Денікіна, яка разом із Донською і Кубанською арміями контролювала Дон, Кубань і Північний Кавказ, перейшла в рішучий наступ. Подолавши опір Південного фронту Червоної армії (основу військ фронту складали загони Махна. Коли останній зрозумів, що більшовики кинули його напризволяще, перейшов до партизанських дій проти більшовиків і денікінців, здійснивши величезний рейд степовою частиною України), вона оволоділи Донбасом і майже всією Лівобережною Україною і рухалася далі на Київ. У той час інші частини армії Денікіна, згідно з директивою від 25 червня 1919 р., розгортали наступ на Москву.
Одночасно на Правобережній Україні проти більшовиків розгор¬нули наступ частини армії УНР. Сталося це після того, як 17 липня Українська галицька армія (УГА) та керівництво ЗУНР під тиском Польських військ залишили Східну Галичину і переправилися на пра¬вий берег р. Збруч. Згідно з угодою між урядами УНР і ЗУНР, УГА влилася в армію УНР для продовження спільної боротьби за незалежність України під гаслом «На Львів через Київ»
Спочатку командування УГА пропонувало йти походом на Одесу щоб встановити зв’язки з Антантою, а вже тоді рушити на Київ. Цей план не визнало командування армією УНР, яке вважало, що обстанов¬ка вимагає передусім заволодіти Києвом. Було прийнято компромісне але не найкраще рішення – одночасно йти і на Одесу, і на Київ. Кількість об’єднаної армії становила 80 тис. осіб, із яких 50 тис. були галичани. Об’єднана армія розгорнула наступ у двох стратегічних напрямках: на Київ та Одесу. На Київ наступали галичани, а на Одесу – частини армії УНР. Спочатку наступ розвивався успішно. Марно більшовицькі війська намагалися зупинити просування українських армій на Київ – під час запеклих боїв їхній опір було зламано. Унаслідок переможного наступу у серпні 1919 р. українські частини остаточно зайняли Поділля та значну частину Волині й Ки¬ївщини. «Після довгої і впертої боротьби українського народу з ро-сійськими окупантами-комуністами, наше славне козацтво рішучим наступом звільнило від більшовицького гніту велику територію Укра¬їни. Уряд Український має певність в тому, що в скорому часі при спільній допомозі повставшого робітництва і селянства буде очищена вся територія України», – йшлося у декларації уряду УНР, виданій із нагоди військових успіхів об’єднаних українських армій. 30 серпня 1919 р. з’єднання армії УНР та УГА під командуванням генерала А. Кравса здобули Київ. Однак скористатися наслідками цієї перемоги українським військам не довелося – одночасно з лівого бе¬рега Дніпра до Києва вступили російські білогвардійські частини під командуванням генерала Бредова. Оскільки білі армії також билися проти більшовиків, частинам армії УНР й УГА було заборонено вступа¬ти у бій з білогвардійцями. Спроба знайти порозуміння з денікінцями не мала успіху, і українські частини змушені були відійти до Василь¬кова. Відступ із Києва дорівнював поразці. Ця подія увійшла в історію як «Київська катастрофа». Українці втратили символ незалежної дер¬жави. До морально-психологічної поразки додалися й інші негаразди. До середини вересня 1919 р. тривали жорстокі бої українських частин із більшовиками за Житомир. Підтягнувши значні сили, червоні примусили українські війська відступити. Лише після цього на українсько-більшовицькому фронті запанувало затишшя – більшови¬ки перекидали сили проти білогвардійців, що саме у цей час наступали на Москву. Стосунки між урядом УНР і білими також були ворожими. Незважаючи на готовність українського керівництва до порозуміння з білогвардійцями задля спільної боротьби проти більшовиків, Денікін відкидав таку можливість. Він відмовлявся визнати право України на незалежність («Самостійної України не визнаю», – заявляв Денікін). У цих умовах деякий час існувала навіть можливість укладення військової конвенції між командуваннями української та Червоної ар-мій для спільної боротьби проти білогвардійців. Однак керівництво ЗУНР та командування УГА зволікало з проголошенням війни Денікіну, якого підтримувала Антанта. Лише після того, як 22 вересня 1919 р. українськими вояками було перехоплено наказ білогвардійського командування про перехід у наступ проти українських військ, диктатор ЗУНР Є. Петрушевич дав згоду на відкриття бойових дій про¬ти «білих». 24 вересня Директорія УНР оголосила війну білогвардій¬ським Збройним силам Півдня Росії. Білогвардійці зосередили проти армії УНР та УГА понад 17 тис. багнетів і шабель. Упродовж жовтня 1919 р. на українсько-білогвардійському фронті тривали жорстокі бої. З’єднання українських армій відбивали всі атаки ворога, поки виста¬чало набоїв й амуніції. Але хронічна нестача воєнних припасів та епідемія тифу (у результаті чого склад армії скоротився на 70 %) підірвали боєздатність українських армій. Далася взнаки й політична неблагонадійність час¬тини старшин – офіцерів колишньої царської армії, які не бажали воювати з росіянами. У результаті залишки українських армій опинились у вкрай склад¬них умовах, контролюючи невелику територію на Поділлі. У спогадах учасників тих подій цей регіон отримав назву «трикутника смерті».
У цих умовах командувач УГА генерал Тарнавський, щоб зберегти свою армію, у складі якої залишалося лише 10 тис. боєздатних бійців, пішов на порозуміння з Денікіним. Головний лікар УГА Бурячинський звітував: «Наша армія вже не схожа на військо, це вже й не лікарня а мандруючий склад трупів». Згідно з угодою Галицька армія при¬пиняла боротьбу проти денікінської Добрармії. Дії Тарнавського поставили Українську Народну Республіку перед катастрофою. Один із командувачів Армії УНР змушений був констатувати: «Ми переможені ворогами, а вороги ті: тиф, голод, незабез¬печеність армії, без якої ніяка армія не в силі боротися…»
Зраджені бойовими побратимами, частини Армії УНР мусили відступити на Волинь, ближче до польського фронту. 15 листопада 1919 р. (за іншими даними – 14 листопада) на спільній нараді членів Директорії та уряду УНР було прийнято рішення про скасування повноважень Ф. Швеця і А. Макаренка, які виїжджали для проведення роботи за кордон. У постанові наради відзначалося, що на час їх відсутності «керування справами Республіки покладається на Голову Директорії пана головного отамана Симона Петлюру, який іменем Директорії затверджує всі закони і постанови, ухвалені Радою Народних Міністрів». Правовий статус існування Директорії як най¬вищої влади в УНР у складі однієї особи регулював закон «Про тим¬часове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці», ухвалений урядом 12 листопада 1920 р. На основі цього закону Директорія УНР в особі Голови Директорії мала затверджувати ухвалені Державною Народною Радою закони, прийняті Радою Народних Міністрів призначення та звільнення, ухвалені Дер-жавною Народною Радою умови з іноземними державами та ін. За¬кон передбачав, що при неможливості виконання Головою Директорії своїх обов’язків, влада передавалася заступникові Голови Державної Народної Ради, а до її скликання — Колегії (мала складатися з трьох членів: голови Ради Народних Міністрів, порядкуючого у Найвищому суді УНР і представника всіх політичних партій). До початку роботи Колегії Голову Директорії заступав у випадку необхідності голова Ради Народних Міністрів.
Армія УНР вже не могла продовжувати війну регулярним фронтом. 4 грудня 1919 р. на державній нараді УНР було прийнято рішення про перехід до партизанських форм боротьби. Командувачем армії було призначено генерала М. Омеляновича-Павленка. Голова Директорії і головний отаман військ УНР С. Петлюра виїхав до Варшави. У цей момент корпус Січових стрільців, як і деякі інші українські частини, що були в районі Чорториї, поляки несподівано роззброїли і перевезли їх, як інтернованих, до Луцька.
У таких умовах залишки армії УНР (до 10 тис. старшин і вояків) 6 грудня 1919р., залишивши частину хворих старшин і вояків ( у «трикутнику смерті», вирушили у партизанський похід на захоплені «білими» і «червоними» українські землі. Цей рейд згодом отримав назву «Перший зимовий похід».
3.Денікінський режим в Україні та його падіння

Особливо важливим для більшовиків було завоювати прихильність селян, які становили в Україні більшість населення. Тому безоглядну колективізацію (насадження комун і радгоспів) було припинено. Новий земельний закон проголошував добровільність у створенні артілей і комун. Поміщицькі, монастирські й удільні землі, конфісковані радянською владою, передавалися селянам без викупу. Радгоспам відводилося землі майже втричі менше, ніж у на початку 1919 р. У поміщиків відбирали всю землю, реманент і маєтки. Опорою РКП(б) в Україні була Комуністична партія більшовиків України (КП(б)У), яка мала статус не національної комуністичної партії, а фактично обласної партійної організації РКП(б). Чимало комуністів у її середовищі виступали проти такого стану речей. Щоб приборкати внутрішню опозицію, Центральний комітет КП(б)У було розпущено. За участю присланих із Росії понад тисячі партпрацівників проведено перереєстрацію членів Компартії України, після чого її склад зменшився на третину.
Державність УСРР і на цей раз мала формальний характер. Військову й цивільну владу поєднував Всеукраїнський революційний комітет (Всеукрревком) – надзвичайний орган, створений 11 грудня 1919 р. Він скасував усі розпорядження і закони білогвардійської влади і Директорії, а також декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, продовольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами. Те, що влада в Україні належала не виборним органам, більшовики пояснювали впливом соціал-зрадників у місті та куркулів на селі. Всеукрревком разом із чекістськими органами проводив в Україні «червоний терор». Репресіям піддавали всіх, кого вважали ворогами революції. При формуванні органів влади провідна роль відводилася членам Компартії. Інші партії і ті, що підтримували радянську владу, витіснялися з політичного життя.
У середині лютого 1920 р. Всеукрревком передав владні повноваження Раді народних комісарів УСРР (очолив X. Раковський) і Всеукраїнському центральному виконавчому комітету (очолив Г. Петровський). У березні – квітні відбулися вибори до Рад. Незважаючи на те, що противники більшовиків були заарештовані або перебували в підпіллі, вибори проходили в гострій політичній боротьбі. Більшовики завоювали в органах влади до 80 % депутатських мандатів. Однак Ради мали незначну реальну владу. Усі найважливіші рішення приймалися органами КП(б)У. Столицею УСРР став Харків.
Для розколу українського селянства більшовики почали створюва¬ти по селах комітети незаможників (комнезами, березень 1920 р.), які перебирали на себе владу, допомагали продзагонам.

Комнезами (комітети незаможних селян) – селянські організації в Україні, створені більшовиками для зміцнення радянської влади на селі в 1920 — 1933 рр. Прийшли на зміну комітетам бідноти. Викорис¬товувалися для здійснення заходів радянської влади: розкуркулення, створення колгоспів. Ліквідовані після завершення суцільної колективізації. Члени комнезамів за підтримкою червоноармійських частин діли¬ли землю, худобу, реманент, вилучали майно у заможнішого селянства.

5. Внутрішня політика більшовиків
Порівняйте політику більшовиків у 1919 та у 1920-1921рр.
Після утвердження при владі більшовики відновили комуністичні перетворення у руслі політики воєнного комунізму. Передусім було проведено націоналізацію промисловості. Тепер до рук держави пере¬ходили не лише великі, а й середні, і навіть дрібні підприємства. Для управління націоналізованими підприємствами (більше 10 тис.) необхідна була ціла армія обліковців, плановиків і контролерів. Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися величезний централізований управлінський апарат. В Україні було утворено Бюро з відбудови промисловості (Промбюро), яке було відгалуженням Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР.
Промисловість, що переходила у власність держави, перебувала в кризовому стані: багато підприємств не працювали, бракувало робочої сили. Тому більшовики відновили загальну трудову повинність.У квітні 1920 р. було створено Головний комітет із здійснення загаль¬ної трудової повинності, за допомогою якого в республіці здійснювався перехід від системи вільного найму до загальної трудової повинності й масових мобілізацій. Це забезпечило промисловість робочою силою, завдяки дармових робочих рук для вирішення господарських проблем. Мобілізованих робітників закріплювали за певними підприємствами. Відбувалася мілітаризація праці: на виробництві встановлювалися норми виробітку, вводилася військова дисципліна та трибунали, які розглядали випадки її порушення. Запроваджувалися галузеві дисциплінарні суди і створювалися концентраційні табори для порушників трудової дисципліни та «дезертирів трудового фронту». У 1920 р. в УСРР функціонувало сім таких таборів.
Більшовики почали наділення землею безземельних і малоземельних селян, у результаті чого 52 % селянських дворів стали середняцькими. Однак уже в січні 1920 р. було відновлено продовольчу диктатуру і державну монополію на хліб. Відновилися продовольчі розкладки. Вони поширювалася на всі селянські двори, які мали посівні площі більше трьох десятин. Окрім збіжжя, у порядку продрозкладки стали вилучати м’ясо, яйця та окремі види овочів. Розмір хлібної розкладки на 1920 р. становив 160 млн пудів. Але було заготовлено лише 65 млн пудів. Малочисельність партійного апарату на місцях не дозволяла здійснювати контроль над селом. Саме тому більшовики на селі створюють комітети незаможних селян. Комнезами дублювали функції Рад, не усуваючи їх, допомагали у здійсненні продрозкладки, отримуючи за це 10-15 % вилучених продовольчих ресурсів. У липні 1920 р. декретом Раднаркому РСФРР «Про розрахункові операції» проголошувалося, що всі установи, підприємства та організації, які потребують будь-яких виробів, матеріалів або продуктів, зобов’язані для їх одержання звертатися у відповідні розподільчі радянські установи. Купівля на вільному ринку заборонялася.Розгорнулася підготовка до скасування грошового обігу, яке так і не відбулося.
4 грудня 1920 р. Ленін підписав «Декрет про безкоштовний відпуск продовольчих продуктів і предметів широкого спо¬живання». 5 лютого 1920 р., після поразки денікінців, Всеукрревком затвердив новий закон про землю, який скасовував відновлене А. Денікіним поміщицьке землеволодіння. Майже всі колишні землі поміщиків підлягали рівному переділу серед селян. Заборонялося відводити землю під радгоспи без згоди селян. Однак, коли у другій половині 1920 р. постала небезпека величезного недосіву, Ленін вніс на VIII Всеросійський з’їзд Рад законопроект «Про заходи зміцнення і розвитку селянського сільського господарства», яким розкладка селянської продукції доповнювалася розкладкою засіву землі. З’їзд затвердив цей законопроект у грудні 1920 р. Таким чином, селяни мали перетворитися фактично на державних кріпаків.

6.Перший зимовий похід армії УНР
Поки більшовики вже втретє намагалися утвердити своє панування в Україні, армія УНР вирушила у так званий Перший зимовий похід. Армія тоді складалася із Запорізької, Волинської, Київської та Залізної дивізій. Командувачем її був генерал М. Омелянович-Павленко, а його заступником – отаман Ю. Тютюнник. Деякий час разом з військом перебував і прем’єр-міністр УНР Ісак Мазепа. Перейшовши залізницю Козятин-Жмеринка, армія УНР в середині грудня 1919р. зіштовхнулася з білогвардійськими військами, які відступали на південь. Бої з «білими» були не на користь українців. Білогвардійська кіннота розбила Залізну дивізію армії УНР. Це була, мабуть, найбільша поразка за увесь час походу. Проте вже за кілька тижнів, під потужним тиском Червоної армії, білогвардійці відступили з Правобережної України до лінії Крим — Одеса, остаточно втративши бойовий контакт з армією УНР. Прагнучи відірватися від денікінців, армія УНР у січні 1920 р. вийшла на Уманщину й Черкащину, де до неї приєдналися місцеві повстансько-партизанські загони отамана А. Гулого-Гуленка. Зустріч з повстанцями неабияк піднесла бойовий дух українських частин. Командування армії УНР покладало значні надії на повстансько-партизанський рух проти більшовиків. І справді, багатотисячні повстанські загони після вигнання з країни денікінців повернули зброю проти «червоних». Та, як і раніше, повстансько-партизанський рух не мав єдиного керівництва. Саме тому українське командування намагалося скоординувати бойову діяльність повстанських загонів у Центральній Україні. Але з цього мало що виходило.
На Південній Київщині відбулися перші серйозні бої армії УНР з більшовицькими частинами, під час яких українськими військами на деякий час було визволено Канів і Черкаси. У середині лютого 1920 р. армія форсувала Дніпро й переправилася на Полтавщину. Тут частини отримали можливість деякий час відпочити, а також проводити агітаційну роботу серед місцевого населення. «Зупинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала, – згадував командувач армії УНР генерал М. Омелянович-Павленко. Також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу – крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв’язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений перебував як інвалід вдома, немало було і таких вояків, доля яких була цілком невідома і т. п.».
На Лівобережжі армія УНР здобула Золотоношу. Проте за наказом командування війська невдовзі повернулися на правий берег Дніпра. Звідси армія УНР вирушила на Херсонщину, де перебувала ЧервонаУкраїнська галицька армія. М. Омелянович-Павленко та його штаб сподівалися, що галицькі війська перейдуть на бік армії УНР. Проте реалізувати цей план не судилося. Лише окремі старшини та вояки ЧУГА приєднувалися до армії УНР.
На початку квітня 1920 р. на бік армії УНР перейшла ціла кінна бригада отамана Е. Шепаровича. Проте до відкритого по¬встання проти більшовиків ЧУГА виявилася неготовою. Її бійці були виснажені після зимової епідемії тифу, деморалізовані останніми подіями й пригнічені звістками про те, що уряд УНР визнав польську окупацію Галичини.
У квітні 1920р. катастрофічна нестача зброї й цілковите вичерпання боєприпасів примусили армію УНР вирушити на Вознесенськ, де були значні військові запаси. 16 квітня українські частини у важкому нерівному бою здобули місто. Після цієї успішної операції армія, поповнивши запаси, вирушила на Поділля, на з’єднання з польським фронтом. За словами голови уряду Директорії УНР І. Мазепи армія ні разу не схилила національного прапора. Зберегла себе морально й фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма способами допомагало, бо бачило в ній свою армію, як боролася за інтереси народні.
У результаті Першого зимового походу Армія УНР пройшла з боями 2 тис. км по тилам Білої і Червоної армій. Було збережено кістяк Армії УНР, яка продовжила боротьбу у союзі з поляками.
«Перший зимовий похід армії УНР».
Характеристика Зміст
Коли відбувся 6 грудня 1919 — 6 травня 1920 р.
Мета Збереження костяка армії УНР в умовах повної окупації України і нерівної боротьби. Підтримка антибільшовицького селянського повстанського руху на Правобережжі. Продовження національно-визвольної боротьби

Командувач М. Омелянович-Павленко

Сили, що брали участь 5-10 тис. осіб. Запорізька, Волинська і Київська групи
Результати
Війська пройшли 2 тис. км з боями по тилах денікінської і Червоної армій. Було збережено кістяк армії УНР, на основі якого сформовано армію УНР, яка у 1920 р. взяла участь у радянсько-польській війні

7.Радянсько – польська війна та Україна
7.1Варшавська угода С. Петлюри і Ю. Пілсудського

Після розгрому Денікіна війна з Радянською Росією, на думку польського керівництва, була неминучою. Польща претендувала на значні території колишньої Російської імперії. Польське керівництво прагнуло відновити Річ Посполиту в її кордонах 1772 р. «від моря до моря», тобто від Балтики до Чорного моря. У цю федеративну державу мали увійти Литва, Білорусія й Україна. Також польське керівництво розуміло, що більшовики після перемоги над внутрішніми ворогами неодмінно повернуться до реалізації ідеї світової революції, а Польща стоїть на їхньому шляху. Спочатку радянське керівництво нама¬галося не загострювати відносини, те саме робила і польська сторона, щоб не створювати ще одного фронту боротьби. На початку 1920 р. польське керівництво вирішило, що ситуація сприятлива для силового розв’язання проблеми на свою користь. Вторгненню польських військ передувало укладення предстаниками УНР і Польщі 21-24 квітня 1920 р. у Варшаві загальної, торговельно-економічної та Військової конвенцій, які відомі під уза¬гальнюючою назвою «Варшавська угода». Документи містили такі основні положення.
Польський уряд визнавав існування УНР у межах, які мали бути означені договорами із суміжними країнами. Кордон між Польщею і УНР встановлювався по лінії, яка була вже зайнята польськими військами. До Польщі відійшли Холмщина, Підляшшя, Посяння, Лемківщина, Західна Волинь, частина Полісся по Збруч і Горинь, уся Галичина. Польща відмовлялася від подальших територіальних претензій. Польща зобов’язувалася озброювати війська УНР. Уряд УНР заявив про відсутність претензій на західноукраїнські землі. Збройні сили С. Петлюри підпорядковувалися польському командуванню. Українські залізниці підпорядковувалися польському управлінню. УНР погоджувалася на спільну валюту. Український уряд повинен був утримувати польські війська на території України. Варшавська угода та участь УНР у радянсько-польській війні на боці Польщі були актом рідчаю. Цим кроком Петлюра відмовився від ідеї соборності України, бажаючи в черговий раз відновити УНР.
Договір між С. Петлюрою і керівником Польщі Ю. Пілсудським засуджувався багатьма українськими політичними діячами. Проти нього риступили не тільки М. Грушевський, В. Винниченко, які відійшли від Петлюри й перебували в еміграції, а й люди з найближчого оточення головного отамана – подав у відставку прем’єр-міністр І. Мазепа. Особливо гнітюче враження справив цей договір на населення Галичини, для якою він перекреслював надії на національне визволення.
7.2 Військові дії
Маючи потрійну перевагу у військовій силі, польські війська 25 квітня 1920 р. розпочали інтервенцію. Разом із ними наступали і частини армії УНР (чисельністю близько 30 тис. осіб). С. Петлюра сподівався на антибільшовицьке повстання селян. Ефект несподіваності, перевага в живій силі і техніці дали змогу полякам захопити Житомир, Бердичів, Козятин і вже 6 травня здобути Київ. Однак поляки на українських землях поводилися як окупанти До Польщі вивозилися промислове устаткування, товари та сировина, і головне – відновлювалося поміщицьке землеволодіння. Повернення поміщикам землі й маєтків супроводжувалося репресіями проти українського населення і викликало сплеск селянських повстань. Спостерігаючи грабунки, репресії, погроми, населення не пішло за Петлюрою, і очікуваного антибільшовицького повстання в Україні не відбулося.
Успіх поляків на початку воєнної кампанії виявився короткочас¬ним. Поступово співвідношення сил змінювалося на користь радянських військ. Більшовики у своїй пропаганді використали гасла російських націоналістів, закликали всіх до оборони Росії проти іноземних загарбників. На ці заклики відгукнулося багато колишніх російських офіцерів, які зміцнили командний склад Червоної армії.
5 червня 1920 р. вона прорвала фронт противника. Бої йшли в декількох напрямках. Червоноармійці захопили Житомир, Бердичів, бої йшли і в Київському напрямку. 12 червня Київ було звільнено. Наприкінці червня армії Ю. Пілсудського залишили Мінськ, бої перейшли на територію Польщі. Наступ розвивався у двох напрямках – на Варшаву і Львів. Польща звернулася до держав Антанти за допомогою. Англія, США і Франція допомогу обіцяли за умови визначення статусу Східної Галичини. Польща дала на це згоду. Британський міністр іноземних справ лорд Дж. Керзон звернувся з нотою до Росії, у якій вимагав зупинити радянські війська на лінії, що була визначена декларацією країн Антанти від 8 грудня 1919 р. як східна межа розселення поляків («лінія Керзона»). РСФРР відмовилася від посередництва Англії і наголошувала на переговорах із польським урядом.
У цей час кримське угрупування білогвардійців на чолі з бароном П. Врангелем, підтримане Антантою, почало наступ із Криму, сподіваючись прорватися на Правобережжя і Донбас, Дон. Але таких далекосяжних цілей не було досягнуто. Уже наприкінці червня фронт стабілізувався на лінії Херсон — Нікополь — Бердянськ. Наприкінці липня знову розпочався наступ радянських військ у напрямку на Варшаву і Львів. Напередодні цього наступу командувач радянськими військами, що наступали на Варшаву, М. Тухачевський видав свій знаменитий наказ: «Бійці робітничої революції спрямуйте свої погляди на Захід. На Заході вирішується доля світової революції. Через труп білої Польщі лежить шлях до світового пожару. На багнетах понесемо щастя і мир трудовому люду. На Захід,на Вільно, Мінськ, Варшаву — марш!» Навальний наступ Червоної армії завдав поразки полякам. Біль¬шовицькі війська підступили до Варшави і Львова. На території польських земель було створено Польський ревком на чолі з Ф. Дзержинським, на території Східної Галичини – Галицький ревком на чолі із В. Затонським. Ревкоми видавали декрети про націоналізацію промисловості, банків, конфіскацію поміщицької землі тощо.
Загроза втрати державності згуртувала навколо уряду Польщі найширші верстви суспільства, зокрема селянство, яке стало на захист батьківщини. Франція надала суттєву допомогу Польщі зброєю та спорядженням. Усе це зумовило те, що у битві під Варшавою сталося «диво».
Радянські війська не змогли подолати опір польських військ і на своїх багнетах понести революцію в Європу. Тим часом польське командування створило шестикратну перевагу сил у місці головного удару і перейшло у контрнаступ. 27 серпня 1920 р. польські війська, завдавши удару з району Любліна у фланг Західного фронту, поставили його на межу повного розгрому. Почався загальний відступ радянських військ. Наприкінці серпня вони були відкинуті за р. Західний Буг. Фронт в Україні стабілізувався на лінії Коростень-Житомир-Бердичів. Обидві сторони були знекровлені. Після тривалих таємних переговорів, що велися з липня, 12 жовтня 1920 р. між Польщею і Радянською Росією було укладено перемир’я і прелімінарний (попередній) мир, у якому визначалися кордони між Україною та Польщею річкою Збруч, далі Волинню через Остріг до впадіння р. Горинь у Прип’ять.
У той час як вирішувалася доля Варшави, складною була обстанов¬ка і на Півдні України. Білогвардійці зайняли Синельникове і створили загрозу Катеринославу. Ураховуючи це, було створено Південний фронт на чолі з М. Фрунзе. Радянський уряд використав перемир’я для підготовки наступу проти Армії УНР. 35-тисячне військо УНР ще утримувало невелику територію між польськими і радянськими військами.
10 листопада радянська кіннота зробила глибокий прорив через Український фронт біля Могилева й примусила українську армію, після тяжких боїв, відступити за Збруч. Українська армія була інтернована в польських таборах. У той же час 16 листопада була розбита в Криму армія Врангеля. На цьому закінчилася боротьба регулярних військ за Україну. Згодом за підсумками радянсько-польської війни між Польщею, з одного боку, та РСФРР і УСРР – з другого, 18 березня 1921 р. було укладено Ризький мирний договір.
За його умовами Польща здійснила значні територіальні придбання. Поряд із західнобілоруськими землями до неї відійшли такі українські землі: Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся. Також УСРР відмовлялася від своїх претензій на Східну Галичину. Ризький мир був для України ще тяжчим, ніж Варшавська угода. Україна знову була розчленована між своїми сусідами: Румунією, Чехословаччиною, Польщею і Радянською Росією. Такий статус України, одна частина якої була під іноземною окупацією, а в іншій встановив¬ся антинаціональний тоталітарний режим, визнавався міжнародним співтовариством і зберігався до Другої світової війни. Ризький мир розглядався радянською стороною як перемир’я, а кордони, встановлені ним, як тимчасові. Узагалі більшовики роз¬глядали кордони не як природну межу території країни, а як лінії реваншистські настрої, а на війну з Польщею дивились як на неминучу, як наслідок постійне напруження на кордоні, періодичні локальні сутички і загроза відкритого збройного конфлікту, обмін погрозливими дипломатичними нотами тощо.

Радянсько-польська війна та Україна
Причини
Прагнення лідерів відродженої Польської держави відновити Річ Посполиту у межах кордонів 1772 р. Несприйняття лідерами відродженої Польщі комуністичних ідей Прагнення країн Антанти створити «санітарний кордон» навколо радянських республік, підтримка агресивних устремлінь Польщі Прагнення лідерами Радянської Росії та Комінтерну «розпалити пожежу» світової революції Прагнення радянських лідерів відновити кон¬троль над землями, що входили до складу Російської імперії, боротьба за вплив над Східною Європою

Хронологія подій
Дата Подія
21 квітня 1920 р. Варшавська угода між Польщею і УНР
25 квітня 1920 р. Початок наступу польських і українських військ
6 травня 1920 р. Вступ польських і українських військ до Києва
9 травня 1920 р. Польські та українські війська форсували Дніпро, проте їх подальше просуван¬ня було зупинено на лінії Вишгород-Бровари-Бориспіль
14 травня 1920 р. Початок наступу Західного фронту ЧА, який був зупинений
26 травня 1920 р. Початок контрнаступу ЧА Південно-Західного фронту
5 червня 1920 р. Прорив Польського фронту частинами Першої Кінної армії. Початок відступу польських військ
12 червня 1920 р. Вступ частин ЧА до Києва
8 липня 1920 р. Створення більшовицького уряду Східної Галичини – Галицький ревком (Галревком) на чолі з В. Затонським
15 липня 1920 р. Проголошення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки
11 липня 1920 р. Нота англійського міністра закордонних справ Дж. Керзона про встановлення радянсько-польського кордону по «лінії Керзона», що була визначена країнами Антанти у грудні 1919 р.
22 липня 1920 р. Пропозиція польського уряду розпочати мирні переговори
14 серпня 1920 р. Червона армія підійшла до Варшави
17 серпня 1920 р. Контрнаступ польських військ під Варшавою. Початок наступу польських і укра¬їнських військ по всьому фронту
12 жовтня 1920 р. Перемир’я між Польщею і Радянською Росією

Результати і наслідки
Листопад 1920 р. — розгром армії УНР Червоною армією. Залишки частин УНР були інтерновані на території Польщі. Армія УНР перестала існувати як організована військова сила. Поразка українських визвольних змагань
18 березня 1921 р. — укладення Ризького миру
Зрив планів більшовиків «розпалити пожежу» світової революції
Поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією

Припинення збройного протистояння на теренах Східної Європи. Закріплення нової розстановки сил, що склалася після Першої світової війни і громадянської війни в Росії

8. Розгром білогвардійців у Криму

На початку 1920 р. кораблі Антанти евакуювали до Криму залишки військ Денікіна. Кримське угруповання білогвардійців очолив командир козацького корпусу барон П. Врангель. Переформувавши війська, також внісши зміни в ідеологію білого руху, він зумів зміцнити своє становище. Так, він відмовився від ідеї «єдиної і неподільної Росії» і був готовий піти на союз із Петлюрою. Провів радикальну аграрну реформу: земля закріплювалася у приватну власність за викуп у розмі¬рі 20% від середнього врожаю, який сплачувався впродовж 25 років.
На кінець червня 1920 р., скориставшись тим, що основні сили Червоної армії були зайняті у війні з Польщею, П. Врангель захопив Північну Таврію, південну частину Катеринославщини, створивши загрозу Донбасу. Усі спроби здійснити десанти на Таманському півострові й підняти Донське і Кубанське козацтва на антибільшовицьке повстання були невдалими. Селяни і козаки ще пам’ятали режим Денікіна і не довіряли Врангелю.
Радянське командування, занепокоєне наступом «білих», у серпні прийняло рішення про створення Південного фронту, який очолив М. Фрунзе, Сюди були перекинуті додаткові сили, але їх було недостатньо для розгрому П. Врангеля. Із метою залучити додаткові сили у вересні 1920 р. між урядом УСРР і махновцями була укладена угода про спільні дії проти П. Врангеля. Махно висунув політичні вимоги: надати автономію Гуляйпільському району, дозволити пропаганду анархістських ідей, звільнити з в’язниць анархістів і махновців, надати допомогу зброєю. Радянське керівництво УСРР після узгодження з Москвою погодилося із цими вимогами. У результаті угоди Червона армія одержала добре озброєного мобільного (основну бойову силу махновців становили кілька тисяч кулеметних тачанок) союзника в завоюванні Криму.
7 серпня Червона армія перейшла в контрнаступ. У районі Каховки вона переправилася через Дніпро і захопила плацдарм, який становив загрозу для тилу і флангу військ П. Врангеля. Усі спроби ліквідувати цей плацдарм не мали успіху. Невдало завершилися рейд білогвардійців на Правобережжя і прорив у Донбас. У середині жовтня білогвардійці тримали оборону по всьому фронту. 28 жовтня Червона армія розпочала рішучий наступ, який завершився повним розгромом угруповання військ Врангеля у Північній Таврії. Білогвардійці втратили 50 % живої сили і 40 % зброї. Загнані у Крим, вони становили ще серйозну загрозу. Політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення будь-що до зими завершити розгром П. Врангеля.
Червона армія налічувала майже 100 тис. осіб. Їй протистояло угруповання кількістю 28 тис. осіб, яке обороняло сильні перекопські укріплення на Кримському перешийку. Командування Червоної армії прийняло рішення наступати через Сиваш в обхід укріплень, а частину війська кинуло на штурм перекопських укріплень (Турецького валу). Протягом 8-11 листопада 1920 р, оборонні позиції «білих» ціною значних втрат були взяті. 13 листопада частини Червоної армії вступили в Сімферополь, а 17 листопада весь Крим був у їхніх руках. Залишки Білої армії та біженці (близько 150 тис.) поспіхом евакуювалися на кораблях до Туреччини та Болгарії. Але близько 300 тис. цивільних і військових не змогли або не захотіли залишити батьківщину. Бони стали об’єктом для розправи з боку радянської влади. Загалом було знищено за різними оцінками від 40 до 150 тис. осіб.
Розгром Білої армії П. Врангеля
Дата Подія

Весна 1920р. П. Врангель ( 4 квітня очолив Білу армію в Криму) за допомогою країн Антанти переформував залишки військ Денікіна і закріпився в Криму
6 червня 1920 р.
Скориставшись тим, що Червона армія вела запеклі бої з Польщею, війська Врангеля оволоділи Північною Таврією, вийшовши на лінію Херсон – Нікополь — Бердянськ
7 серпня 1920 р. Спроба військ Врангеля прорватися в Донбас, на Дон і Правобережжя . Вихід на лінію Олександрівськ ( Запоріжжя) – Синельникове — Маріуполь
21 вересня 1920 р. Створення Південного фронту Червоної армії під командуванням М. Фрунзе
Кінець вересня 1920 р. Союз Н. Махна з радянською владою для спільної боротьби проти Врангеля.
Умови: надати автономію Гуляйпільському району;
дозволити пропаганду анархістських ідей;
звільнити з в’язниць анархістів і махновців;
надати допомогу зброєю
8 жовтня 1920 р. Остання спроба військ Врангеля прорватися в Донбас
28 жовтня 1920 р. Початок контрнаступу радянських військ із каховського плацдарму. Початок відступу військ Врангеля в Крим
7-11 листопада 1920 р. Прорив Червоною армією перекопських укріплень військ Врангеля. Початок евакуації залишків військ Врангеля з Криму до Туреччини і Болгарії
25-26 листопада 1920 р. Розрив союзу між радянською владою і Махном. Спроба Червоної армії розгромити збройні формування махновців
Із розгромом військ П. Врангеля на території України в основному завершилися широкомасштабні бойові дії, хоча ще продовжувався селянський повстанський рух на Правобережжі та Півдні України (весна — літо 1921 р.)

9.Розгром махновського руху

Після розгрому П. Врангеля радянське командування вирішило розправитись з махновцями. 20 листопада 1920 р. були заарештовані, а згодом розстріляні командири Кримської групи махновської армії С. Каретніков і П. Гавриленко.
25 листопада почалась операція зі знищення махновських частин у Криму. 26 листопада 1920 р. Фрунзе видає наказ, у якому вимагає «вважати Махна і його загони ворогами радянської влади». У районі Євпаторії загони Махна були оточені. Але легку перемогу здобути не вдалося. Після жорстокого бою части¬ни махновців зуміли вирватися з Криму, але під Тимошівкою вони зіткнулись із значними частинами червоноармійців і зазнали поразки. Тільки небагатьом махновцям вдалося прорватись, і згодом вони з’єдналися з рештками повстанців на чолі з Махном, які вирвались з оточення в районі Гуляйполя. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 військ Південного фронту. Репресії проти повсталих і населення, яке їх підтримувало, посилювали повстанський рух.
На березень 1921 р. під командуванням Махна було вже 15 тис. осіб. А загалом в Україні діяло майже .40 тис. повстанців. Кульмінацією селянського антибільшовицького руху стало літо 1921 р. Махно здійснював рейди до Харкова, Полтави, на Правобережжя. Для придушення повстання на території України було зосереджено майже 1 млн червоноармійців. Для боротьби з махновцями були створені спеціальні загони, озброєні броньовиками, які безперервно переслідували загони батька, вимотуючи їх постійними атаками. Зрештою, повстанський рух в результаті репресій і в умовах загрози голоду став спадати. Н. Махно разом із невеликою групою прибічників перейшов у вересні 1921 р. радянсько-румунський кордон потім перебрався до Польщі, а згодом до Франції. Підтримував зв’язки з міжнародним анархістським рухом. В останні роки життя займався літературною діяльністю.
10.Другий зимовий похід

Після поразки військ УНР у боротьбі з більшовиками залишки їх були інтерновані за наказом польського уряду в табори для військовополонених. Тим часом в Україні розгортався масовий антибільшовицький селянський повстанський рух (Поділля, Київщина, Катеринославщина, Полтавщина).

Другий зимовий похід армії УНР

Характеристика Зміст
Коли відбувся Жовтень—листопад 1921 р.
Мета Підняти антибільшовицьке збройне повстання на Правобережній Україні, створи¬ти базу для визволення від більшовицької окупації
Сили, що брали участь Волинська група (близько 800 бійців під командуванням генерала Ю. Тютюнни¬ка);
Бессарабська група (300 бійців під командуванням генерала А. Гулого-Гуленка); Подільська група (400 бійців під командуванням полковника М. Палія, згодом — полковника С. Чорного)
Результати Остаточна поразка визвольних змагань, припинення збройної боротьби
23 жовтня 1921 р. генерал-хорунжий Ю. Тютюнник вступив у командування Повстанською армією України. Начальником штабу армії був призначений полковник Отмарштайн. Усі командувачі групами та райони в Україні переходили з безпосередньої підлеглості головному отаманові в розпорядження Ю. Тютюнника.
Ю. Тютюнник із Штабом виїхав зі Львова до Рівного тільки 29 жовтня. Незважаючи на те, що польська сторона не надала необхідної кількості обіцяних коней, озброєння та спорядження, що в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, похід все-таки розпочався. Згідно із планом виступило три групи: Волинська – головна, під безпосереднім командуванням Ю. Тютюнника Подільська – під командуванням підполковника М. Палія, Бессарабська – генерала А. Гулого-Гуленка, яка була ще в стадії формування. Загалом вони нараховували до 1500 осіб. Радянське керівництво було детально поінформоване про підготовку рейду і теж провело відповідні заходи. 10 листопада ВУЦВК прийняв постанову «Про ліквідацію петлюрівських банд на Правобережжі». ВУЦВК ставив перед частинами Червоної армії завдання ліквідувати наступ. На зміцнення місцевих гарнізонів були кинуті війська 9-ї Кримської кавалерійської та 44-ї і 45-ї стрілецьких дивізій.
Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон у районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою во¬рогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім — на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з’єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходилися вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі. Цей прикрий факт нез’єднання груп мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон, пройшовши шлях загалом до 700 кілометрів. Командування оцінило цей рейд як визначний воєнний подвиг. Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії.
Повстанський загін генерала В. Нельговського, що перейшов Україну ще в ніч із 19 на 20 вересня 1921 р., мав завдання налагодити зв’язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині. У складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалося діючим в загоні агентом, загін втратив зв’язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон. Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв’язатися з по¬одинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада досягнув села Гурівщини, що на Житомирському шляху в 25 кілометрах від Києва, маючи намір з’єднатися з головними силами. Головна Волинська група під командуванням Ю. Тютюнника, пе¬рейшовши кордон у ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень. Однак втримати місто не вдалося. Під натиском переважаю¬чих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід, на Київщину. Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, «не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами міліції». Більшовиць¬ке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського. Утративши надію з’єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону. Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були «червоні» відділи і треба було пробивати собі шлях із боями. Як згадує Р. Сушко: «План, рішучість, хоробрість, консервативність – все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше він уже чекав на нас». Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови.
17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. У запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, по¬над 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 359 із яких більшовики розстріляли. Лише штабній групі з частиною поранених, загальною кількістю до 100 осіб, вдалося відірватися від переслідуван¬ня і 20 листопада перейти кордон. Відтак похід закінчився трагічно і не приніс очікуваних результа¬тів. Намір підняти загальноукраїнське збройне повстання на повалення окупаційного режиму в Україні закінчився невдачею.
Отже, Другий зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму в Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки причин закінчився трагічно та не приніс очікуваних результатів. Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою.

Причини поразки селянського повстанського руху і Другого зимового походу:
• час виступу повстанських загонів було обрано невдало, коли пік селянського повстанського руху вже пройшов;
• активна підривна і розвідувальна робота чекістських органів зі зриву походу;
• зосередження значних сил Червоної армії на Правобережжі (близь¬ко 200 тис. осіб – третина існуючої на той час Червоної армії);
• початок голоду 1921 —1923 рр.;
• зміна політики радянської влади, запровадження непу;
• втома населення від війни;
• малочисельність загонів армії УНР;
• амбіції та прорахунки керівників Повстанської армії.

11.Історичне значення та уроки боротьби українського народу за незалежність у 1917-1920 рр.

Визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр. закінчилися поразкою. Державну незалежність, здобуту внаслідок національно-демократичної революції 1917 р., зберегти не вдалося. Утрачено було і певні соціальні здобутки, залишилися нерозв’язаними найважливіші соціально-економічні проблеми. За їх розв’язання взялася більшовицька партія, яка вихолостила національну специфіку історичного поступу і спрямувала природні прагнення народів до кращого життя у вигідне для себе русло. Становлення української державності відбувалося у складних політичних умовах. Для багатьох пересічних громадян, навіть для видатних політичних лідерів, характерною була невизначеність суспільних пріоритетів, форм союзу з іншими державними утвореннями.
Протягом короткого часу визначилися прихильники державної незалежності України – Центральна Рада, гетьман П. Скоропадський, Директорія УНР, національно-комуністична меншість Компартії України. Проте всі ці політичні сили діяли неузгоджено, навіть ворогували між собою.
Українська революція показала, що ідея незалежності України живе в різних соціальних верствах суспільства. Більшість її прихильників становили українці. Близькою вона була також для представників інших національностей в Україні. Еволюцію поглядів на державний устрій України пройшло чимало політичних лідерів. Підсумком їхніх пошуків стала переконаність у необхідності національно-державного суверенітету України і співпраця з іншими демократичними державами.
Невизначеність зовнішньої політики українських урядів гальмувала розвиток держави. І, навпаки, боротьба за незалежність змушувала противників відступати. Українську самостійність заперечували російські білогвардійці й більшовики. їм протистояла українська інтелігенція і селяни, меншою мірою – робітники. Прагнення мати власну державу в Україні було настільки сильним (але не підкріпленим силою), що більшовики для встановлення своєї влади змушені були декларувати підтримку незалежності України і навіть здійснити в 1920-х рр. конкретні кроки на шляху Українізації. Політичний і економічний суверенітет України у складі СРСР був фіктивним, більшовицька Росія, по суті, не відмовилася від імперських амбіцій царизму.
Історичне значення визвольних змагань 1917-1920 рр. полягає в тому, що було збережено й поглиблено процес українського державотворення, який бере початок від часів Київської Русі. Українці знову нагадали всьому світові про себе як про окрему націю, що має повне право на власну державу. Українській Народній Республіці та Західноукраїнській Народній Республіці не судилося відстояти і зміцнити незалежність і стати в ряди європейських держав. Набутий досвід і уроки стали надбанням наступних поколінь борців за українську державу і знадобилися наприкінці XX ст.
Боротьба українського народу за незалежність показала, що однієї ідеї проголошення самостійності недостатньо. Потрібна єдність усіх політичних сил, якої завжди бракувало в Україні. Сходячись у головному, національні сили різної орієнтації боролися між собою. Невміння захищатися від зовнішніх ворогів, пошуки опори за межами України, боротьба за владу і внутрішні чвари, неефективна соціально-економічна політика, байдужість частини населення до долі держави призвели до поразки Української революції.

Завершення та підсумки війни. Світ після Другої світової війни

Continue reading →

Окупаційний режим у поневолених країнах. Рух Опору. Перебіг подій у 1944 р.

1.Нацистський «новий порядок» в Європі
2. Голокост
3. Рух Опору
4. Внутрішнє становище та життя населення у США, Великої Британії, СРСР, Німеччині, Японії в роки війни
5. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті в 1944 р.
6.Відкриття Другого фронту в Європі. Визволення Франції
7. Звільнення країн Східної і Центральної Європи
8.«Вахта на Рейні». Останній німецький наступ на Заході
9.Бойові дії на Тихому океані

25 травня 1940 р. – схвалення основних положень плану «Ост»; літо 1941 р. – антифашистське повстання у Сербії та Чорногорії; 30 травня 1942 р. – створення в СРСР Центрального штабу партизанського руху; 1942 р. – Ванзейська конференція, прийняття рішення про «остаточне вирішення єврейського питання»; квітень—червень 1943 р. – повстання у Варшавському гетто; 20 липня 1944 р. – замах на А. Гітлера; 1 серпня 1944 р. – початок антифашистського повстання у Варшаві, організоване Армією Крайовою, командуючий генерал Т. Бур-Комаровський (Польща); 18 серпня 1944 р. – початок антифашистського повстання у Парижі (Франція); 23 серпня 1944 р: – антифашистське повстання у Бухаресті (Румунія); 29 серпня 1944 р. – початок Словацького національного повстання; 9 вересня 1944 р. – антифашистське повстання в Софії (Болгарія); травень 1944 р. – антифашистське повстання у Празі (Чехія). 23 червня 1944 р. – початок операції «Багратіон», звільнення Білорусії; 6 червня 1944 р. – відкриття Другого фронту; 1 серпня 1944 р. – Варшавське повстання; серпень 1944 р. – перехід Румунії на бій Антигітлерівської коаліції; вересень 1944 р. – падіння монархо-фашистського режиму в Болгарії; осінь 1944 р. – Словацьке національне повстання.

1. Нацистський «новий порядок» в Європі
З висловлювань Гітлера про мету війни
«Ми повинні знищити населення – це входить в нашу місію охорони німецького населення. Нам доведеться розвинути техніку винищення населення. Якщо я посилаю цвіт німецької нації у пекло війни, то я маю право знищувати міліони людей низчої раси, які розмножуються як черви… Мова йде про війну на знищення. На Сході жорстокість є благом для майбутнього. Росіяни, поляки, українці, білоруси повинні зникнути. Їх слід використати на благо рейху. Когось переселити в Африку, Америку…»
Окупація країнами-агресорами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалась встановленням «нового порядку», основним змістом якого було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі й насильстві. Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з’явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941р.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але ці держави дискредитували себе співробітництвом з агресорами. Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія Люксембург, Греція були ліквідовані. У Данії, Норвегії, Бельгії Голландії, Франції до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди.
Колабораціонізм — співробітництво з окупаційною владою урядів, окремих осіб, країн, захоплених фашистською Німеччиною в період Другої світової війни.
Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та СРСР проводилася згідно з планом «Ост». Його було подано 25 травня 1940 р. Гітлеру, який затвердив його, як директиву. Планувалося виселити протягом 30 років 65% населення Західної України, 75% населення Білорусії, 80 – 85% поляків з території Польщі, значну частину населення Латвії, Литви, Естонії – всього 31 млн чоловік. Пізніше німецьке командування збільшило число осіб, які підлягали виселенню з Європи, до 46 – 51 млн. Документи нацистського рейху свідчать, що СРСР підлягав розчленуванню і ліквідації. На його території передбачалося утворити чотири рейхскомісаріати: «Остланд» (Прибалтика і більша частина Білорусії), «Москва», «Кавказ» та «Україна», управління якими мало здійснюватися спеціальним «східним міністерством» під орудою А. Розенберга. Західноукраїнські землі були приєднані до польського генерал-губернаторства. Нацисти прагнули створити на завойованих територіях «життєвий простір для німецької нації». Місцеве населення мало бути пере-творене по суті на рабів, інтелігенція знищувалась. На окуповані території планувалося переселити близько 10 млн німців. Серед місцевого населення передбачалося залишити близько 14 млн осіб, решта підлягала знищенню. Одна з перших колоній німецьких пере¬селенців була створена в районі Вінниці. Головними засобами, якими фашисти користувалися під час утвердження свого панування, було нацьковування одних націй на інші та фізичне винищення. Такі народи, як цигани та євреї, підлягали повному знищенню. З окупованих територій до Німеччини вивозилося продовольство і сировина, інші матеріальні цінності. Населення окупованих територій спочатку взагалі не отримувало платні за свою працю, згодом влада стала наділяти їх мізерними пайками. У жахливих умовах перебували 5,5 млн радянських військовополонених, 3,5 млн з них загинуло. За період 1941-1944 рр. з ворожого полону втекло 450 тис. радянських солдатів і офіцерів, хоча значна їх частина була схоплена, а ті, кому пощастило втекти, стали до лав руху Опору у різних країнах Європи. Жодна армія світу не знала таких масштабів втеч з полону. Для використання у Німеччині дешевої робочої сили проводилися депортації працездатного населення. Близько 4,9 млн мешканців окупованих областей СРСР опинилися на чужині в тяжких умовах Життя (остарбайтери), з яких 1,4 млн загинуло в неволі. Усього Жертвами окупації стали 10 млн осіб (3180 тис. осіб в Україні, 1360 тис. осіб у Білорусії). Економіка окупованих країн стала при¬датком воєнної машини Німеччини. Важливим елементом у насадженні «нового порядку» були концентраційні табори, до яких відправляли всіх невдоволених і тих, кого нацисти вважали небезпечними для свого режиму. На території Європи налічувалося близько 30 концтаборів. Найбільші з них – Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцім. Це були справжні фабрики смерті, де загинули мільйони людей з різних країн.
Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть залишалася такою. Агресивні устремління прикривалися гаслами: «Створення процвітаючої Азії», «Звільнення Азії вії білих колонізаторів». До утворюваних окупаційних адміністрації намагалися залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів. Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Але вже перші місяці японської окупації довели, що відбулась лише зміна колонізаторів. Японія безсоромно грабувала загарбані території. Після запровадження «нових порядків» поневолені народи Європи й Азії стали на боротьбу проти ворога.
2. Голокост
Антисемітська політика, яку проводили нацисти після приходу до влади в Німеччині в 1933 р., на початку Другої світової війни набули ще більш жахливого вигляду. Почалося планомірні і систематичні знищення єврейського населення Європи. Цей процес отримав назва «Голокост» (у перекладі з давньогрецької «усеспалення»). За роки Голокосту загинуло 6 млн євреїв (в Україні 1,4 млн). Це складала близько 63 % європейського і 36 % світового єврейства. Не існує єдиної точки зору щодо періодизації Голокосту. Одні дослідники вказують, що період систематичного масового знищення тривав протягом 1933-1945 рр., інші – в 1941 -1945 рр. Відразу після загарбання Польщі, де проживала одна з найбільших єврейських громад, усе єврейське населення було переселене у спеціально створені гетто (відокремлені від зовнішнього світу поселення з мінімальними умовами життя), а їх власність конфіскована. Створення гетто переслідувало подальше повне знищення їх мешканців. З нападом на СРСР нацисти приступили до «остаточного вирішен¬ня єврейського питання». Спочатку повному винищенню підлягали євреї, що проживали на території СРСР, а згодом і всієї Європи (близько 11,5 млн осіб).У слід наступаючої німецької армії рухалися спеціально створені чотири айнзацгрупи (дві з них, «С» і «Б», діяли в Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Уже перші місяці війни позначилися масовими знищеннями євреїв у Литві, Білорусії, Україні. Символом цього процесу стала трагедія у Бабиному Яру (29-30 вересня 1941 р.). Але методи масових вбивств, які вико¬ристовували айнзацгрупи, нацистами були визнані неефективними для «остаточного вирішення єврейського питання», айнзацгрупами було знищено близько 750 тис. євреїв. У січні 1942 р. нацистське керівництво прийняло рішення про створення на території Польщі шести таборів смерті, обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцім та ін.).У таборах смерті не було бараків для ув’язнених, які існували в концентраційних таборах. Ув’язнених, які прибували на залізничні станції, під приводом приведення себе в порядок направляли в душові. Потім у душові подавався отруйний газ «Циклон В» – і через 5 хвилин 2 тис. осіб ставали мертвими. Найбільш відпрацьована технологія знищення була в таборі Освенцім, де за добу знищувалося 12 тис. осіб. У таких таборах за роки їх існування загинуло 2,5 млн євреїв. Створення таборів смерті супроводжувалося масовим знищенням населення гетто.
На території СРСР протягом 1941-1942 рр. було ліквідовано майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці. Така політика нацистів не могла не викликати опір з боку єврейсько¬го населення. Він був як пасивним (духовний опір, утеча тощо), так і збройним. Перше збройне повстання сталося у Вільнюському гетто. Згодом повстання відбулося у гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Мізачіва, Кременця, Луцька, Бродів, Львова тощо. Найбільше повстання відбулося у Варшавському гетто (квітень — червень 1943 р.). Лише через три місяці нерівної боротьби воно було придушене, у результаті чого загинуло і було відправлено до таборів смерті 76 тис. осіб. Близько 25 тис. євреїв брало участь у партизанському русі на те¬риторії СРСР, 4 тис. – Франції, 3 тис. – Югославії, 2 тис. – Греції таін.
3. Рух Опору

Рух Опору – національно-визвольних рух проти зовнішнього та внутрішнього фашизму та встановленого ним окупаційного порядку.
Окупаційна політика Німеччини та Японії призвела до розгортання руху Опору. Він виник на території всіх окупованих країн, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні й націоналістичні партії. У результаті перемог на фронтах військ Антигітлерівської коаліції значно посилюється рух Опору проти окупантів у країнах Європи У багатьох з них створювалися партизанські загони, підпільні організації. Рух Опору об’єднував усіх, хто був не байдужий до долі своєї батьківщини. Але були й такі, що йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.
У Франції з фашистською окупацією і колабораціоністським урядом маршала Петена боролися партизанські загони та підпільні групи, очолювані комуністами і соціалістами. Створена Ш. де Голлем організація «Вільна Франція» в 1942-1943 рр. встановила контроль над африканськими колоніями Франції. У листопаді 1942р. французьке підпілля уклало з Ш. де Голлем угоду про спільні дій У травні наступного року була створена Національна рада Опору, що об’єднала всі сили, які боролись з окупантами. У червні був утворений Французький комітет національного визволення, який оголосив себе урядом на чолі з Ш. де Голлем. Значного розмаху набув народно-визвольний рух в Югославії. Із 1941 р. тут велись активні партизанські дії проти фашистів. Партизанський рух в Югославії був представлений загонами емігрантського уряду – четниким (командувач Д. Михайлович) і Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) під керівництвом комуністів на чолі з Й. Броз Тіто. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й. Броз Тіто, на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який був визнаний країнами-союзниками Антигітлерівської коаліції. Партизанські армії формувалися також в Албанії, Греції та Болгарії . Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи. У Польщі емігрантський уряд та його представництво (делегура) керували боротьбою загонів Армії Крайової. Комуністи на противагу їм створили Гвардію Людову. Посилювались антифашистські настрої і в Німеччині. Група офіцерів та урядових чиновників здійснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення війни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповільненої дії у приміщенні, де знаходився А. Гітлер. Бомба вибухнула, однак фюрер залишився живий. Виступ заколотників було жорстоко придушено.
У 1944 р. в ряді європейських країн відбулись антифашистські повстання. Поразкою завершилось повстання, розпочате 1 серпня у Варшаві Армією Крайова (командуючий генерал Т. Бур-Комаровський). 29 серпня почалось Словацьке національне повстання за участю партизанів та словацької армії. Ціною великих зусиль гітлерівцям вдалося його придушити.
У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху. Її очолив Центральний штаб партизанського руху. Основною базою партизанів була Білорусія. Тут знаходилися найбільші з’єднання і великі партизанські райони. В Україні центр партизанського руху був зосереджений у північних районах. Існував постійний зв’язок між партизанськими базами і «Великою землею», звідки партизанам постачали зброю, спорядження, кваліфікованих військових спеціалістів. У 1942 р. радянські партизани нараховували 125 тис. осіб, у 1943 р. — 250 тис. осіб. Боротьбу з фашистами вели також загони Української повстанської армії. Партизанська боротьба мала як військове, так і політичне значення. Широкомасштабні диверсійні операції партизанів, винищувальні рейди зробили значний внесок у перемогу над фашистами. Значні операції провели партизанські з’єднання С. Ковпака, О. Федорова, О. Сабурова, М. Наумова та ін. Усього на території СРСР діяло понад 6 тис. партизанських загонів, які знищили близько 1 млн гітлерівців.
Найширокомасштабніші диверсії були проведені влітку 1943 р. У ході Курської битви під назвою «Рейкова війна» та у вересні 1943 р. під назвою «Концерт». Для охорони своїх комунікацій від партизанів фашисти змушені були тримати у своєму тилу значні сили. Загалом на боротьбу з рухом Опору Німеччині та її союзникам доводилося відволікати більше ніж 10 % своїх сил. Японська окупація теж дала поштовх до розгортання руху Опору. Найбільшого розмаху він набув у Бірмі, Малайї та на Філіппінах, де діяли партизанські армії. Японські окупанти змушені були надати Бірмі формальну незалежність. У В’єтнамі та Індонезії на перших етапах війни переважали пасивні форми боротьби й лише на завершальному етапі рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національ¬но-визвольного руху проголосили незалежність цих держав.
Рух Опору в Європі
Франція Зовнішній рух Опору: «Вільна Франція», «Франція, що бореться», їх наступник – Французький комітет національного визволення (ФКНВ, 1943р.).
Внутрішній рух Опору: «Таємна армія» (1942 р.), Національна рада опору (НРО,1943 р.), Французькі внутрішні збройні сили (ФФІ, 1944 р.)
Всі учасники руху Опору визнавали загальне керівництво ФКНВ на чолі з Ш.де Голлем. Збройні підрозділи зовнішнього опору приймали участь у бойових діях проти німецьких та італійських військ у Північній Африці та Західній Європі у складі військ союзників.
Внутрішній опір використовував всі методи боротьби з окупантами від підпільної боротьби до партизанських дій (макі).
15 березня 1944 р. НРО прийняла програму руху: зройне повалення окупаційного режиму і створення тимчасового уряду.
Після висадки військ союзників у Нормандії макі активізували дії по всій території Франції. Найбільше повстання спалахнуло в районі Гренобля (південь Франції).
18 серпня 1944 р. у Парижі спалахнуло антифашистське повстання. Через 4 дні місто було повністю в руках повсталих.
Бельгія Фронт незалежності (1941 р.) у 1943 р. створив патріотичну міліцію. Емігрантському уряду підпорядковувалась «Таємна армія». Формування руху пру використовували як пасивні, так і активні методи боротьби з окупантами (саботаж, диверсії, дії партизанських загонів тощо).
Голландія Рада Опору (1943 р.), «Бойові дружини», «Служба порядку».
Єдиного керівного центру опору не було. Названі організації використовували всі методи боротьби. З 1944 р. емігрантський уряд намагається встановити контроль над оорганізаціями руху Опору.
Данія Рада Свободи (1943 р.), мала воєнну комісію і армію чисельністю 25 тис. чол. Під тиском руху Опору колабораціоністський уряд відмовивився від подальшого співробітництва з окупантами. З квітня 1944 р. бойові дії руху Опору були підпорядковані штабу військ союзників.
Норвегія Частини норвезької армії, які не склали зброю, партизанські загони, підпільні групи. Єдиного центру опору не існувало. 1940-1941 рр. активна збройна боротьба проти окупантів. 1942 р. спад руху Опору.
З 1943 р. активізація руху Опору. Найгучніша акція: знищення заводу по виробництву важкої води для німецької атомної бомби; зрив мобілізації норвезької молоді до німецької армії.
Італія Комітет національного визволення. Партизанські загони гарібальдійців (утворили ліві і центриські партії). У вересні 1943 р. король і маршал Бодальо зміщають Муссоліні. З осені 1943 р. розгортання масового партизанського руху на Півночі Італії проти німецької окупації і держави Сало на чолі з Муссоліні. Створення «партизанських республік». Захоплення і страта партизанами Муссоліні та його коханки Карли Петаччі (28 квітня 1945 р.).
Польща Сили зовнішнього опору: збройні формування на території СРСР Армія В.Андерса (у 1942 р. з СРСР була перекинута у Північну Африку), Войсько польське (вело боротьбу разом з радянською армією).
Сили внутрішнього опору: Армія Крайова (утворена в 1939 р. представниками правих і націоналістичних сил, підпорядковувалась емігрантському уряду). Гвардія Людова утворена комуністами. Батальйони хлопські.
Польський комітет національного визволення (1944 р.) займав прорадянські позиції. Участь у бойових діях разом з союзниками (Північній Африці, Західному і Східному фронтах Другої світової війни). Участь у штурмі Берліна (Войсько польське).
Сили внутрішнього опору застосовували всі методи боротьби.
Серпень 1944 р. антифашистське повстання у Варшаві організоване АК (командуючий генерал Бур-Комаровський) було придушене після місячних боїв.
У 1943 р. у варшавському гетто відбулось антифашистське повстання євреїв, яке було жорстоко придушене.
Чехія і Словаччина
Сили зовнішнього опору: Чеська бригада під командуванням Л.Свободи, що воювала в складі радянської армії. Емігрантський уряд у Лондоні.
Сили внутрішнього опору: найслабший у Європі (Чехія). Діяли окремі підпільні групи і збройні загони.
Партизанська армія Словаччини (65 тис. чол.). На території Чехії рух Опору обмежувався в основному актами саботажу.
Антифашистське повстання у Празі (травень 1945 р.). Словацьке національне повстання (осінь 1944 р.). Придушене німецькими військами.
Югославія Четніки («Королівська армія Югославії на батьківщині» під командуванням Драголюба-Дража Михайловича, утворена влітку 1941 р.), переважно сербська.
Народно-визвольна армія Югославії (НОАЮ), під керівництвом комуністів на чолі з Броз Тіто. Визнана союзниками. Антифашистське повстання влітку 1941 р. у Сербії та Черногорії. Придушене.
Створення партизанських армії, розгортання масової боротьби. До початку 1943 р. НОАЮ, яка нараховувала 320 тис. бійців, звільнила 2/5 території країни. Вирішальна битва в долині р. Неретви. Німецькі війська не змогли розгромити НОАЮ. У 1943 р. було створено уряд нової Югославії – Національний комітет визволення Югославії на чолі з Й.Броз Tiто, на засіданні Антифашистського віче народного визволення Югославії, який було визнано країнами союзниками антигітлерівської коаліції.
Албанія Національно-визвольний фронт (НОФ) і його Національно-визвольна армія (НОА), очолювана комуністами (Е.Ходжі).
Батальйон «Антоніо Грамши» з італійських солдат, які в 1943 р. перейшли на бік партизан. Рух Опору вів успішну боротьбу проти італійських, а з 1943 р. проти німецьких окупантів. НОА самостійно звільнила країну від окупації.
Греція У 1941 р. Комуністична партія Греція на чолі з Д.Сатьясом створила широкий Фронт опору (ЕАМ) зі своєю підпільною партизанською армією (ЕЛАС, командуючий генерал С.Сарафіс) – найбільш чисельна і боєздатна (40 тис. чол.). До пиходу англійських військ (січень 1944 р. ЕЛАС звільнила територію Греції від німецьких військ і спробував встановити свою владу. У 1944 р. розгорнулись бої між ЕЛАС і англійськими військами (введені за угодою між Черчіллем і Сталіним), які завдали їй поразки.

4. Внутрішнє становище та життя населення у США, Великої Британії, СРСР, Німеччині, Японії в роки війни
Господарство воюючих країн було переведене на воєнні рейки. Виробництво бойової техніки та спорядження стало пріоритетним. Так, у Німеччині, де воєнної промисловості ще в 1932 р. практично не існувало, під час війни щорічно вироблялось близько. 25 тис. бойових літаків, 20 тисяч танків, 50 тис. гармат і мінометів. Із 1935 р. гітлерівська Німеччина почала планомірно перебудовувати свою економіку на випуск військової продукції. На початку Другої світової війни промисловість рейху працювала на військові потреби на повну потужність, випускаючи одні з кращий у світі танки, літаки, гармати. Починаючи з 1943 р. німецькі інженери активно приступили до розробки «диво-зброї», яка дала б можливість Німеччині переломити хід війни на свою користь. Ці інженерні пошуки призвели до створення різних видів воєнної техніки, зброї, технологій, які масово почали впроваджуватися у виробництво в США та СРСР, але вже після Другої світової війни. Німецька промисловість першою у світі налагодила серійне виробництво реактивних літаків, балістичних ракет, тощо. Проте це не врятувало нацистський режим від краху. Виробництво військової техніки та зброї стимулювало розвиток важкої промисловості. Легка промисловість набагато відставала від важкої індустрії. У сільському господарстві головними виробниками товарної продукції були великі землевласники і фермери. Проте вони не забезпечували потреби Німеччини та її армії в сільгосппродукції. Успіхи фашистської Німеччини на початковому етапі війни дали їй можливість використовувати економічний потенціал завойованих країни У 1930-1940-ві рр. основою економіки Німеччини була військова промисловість. У 1939 р. її питома вага в загальному обсязі валової продукції становила 80 %. Кількість населення, зайнятого у воєнній промисловості протягом 1939-1943 рр., зросла в 2 рази і становила 5 млн осіб. Дефіцит робочої сили Німеччина покривала за рахунок примусової праці військової полонених, мільйонів депортованих з окупованих країн. Незважаючи на цілковиту мілітаризацію, німецька економіка була неспроможна повністю забезпечити потреби фронту. Наприкінці 1943 р. стали відчутними серйозні труднощі в усіх галузях господарства. Порушувалися зв’язки між окремими економічними комплексами, основні галузі господарства відчували нестачу сировини, палива, людських і фінансових ресурсів. Починаючи з другої половини 1944 р. обсяги промислового виробництва різко знизились. Цьому сприяли і масові стратегічні бомбардування союз¬ників по німецьких містах, у ході яких загинуло 1 млн німецьких мирних громадян, з лиця землі були стерті Гамбург, Кельн, Дармштад, Лейпциг та інші міста. Унаслідок занепаду сільського господарства скоротились посівні площі, знизився збір зернових, зменшилось поголів’я худоби. Різко знизилося споживання продуктів харчування. Дефіцит бюджету уряд намагався ліквідувати шляхом інфляції. Значно знизився добробут населення. Зрештою економіка Німеччини зазнала краху. Не могла витримати тривалого суперництва з економікою Сполучених Штатів і японська воєнна економіка, хоча війна сприяла перетворенню Японії на індустріально-аграрну державу. Частка важкої промисловості у виробництві значно збільшилась. Водночас війна призвела до погіршення становища населення: витрати на війну в 4 рази перевищували прибутки. Інфляція відчутним тягарем лягла на плечі населення. Рівень життя досяг найнижчої позначки за всю історію країни. З початком систематичних бомбардувань американської стратегічної авіації, втратою основних джерел сировини і продовольства економіка Японії була повністю розорена. Щоб хоч якось забезпечувати армію зброєю, японські інженери вдалися до заміни дорогих матеріалів на дешеві, досягши в цьому значної майстерності. Уся техніка випускалася з найменшим набором необхідних приладів і деталей. Масово почали випускатися одноразові літаки для камікадзе.
Радянський Союз після фашистської агресії опинився у важкому становищі. Були втрачені важливі промислові й сільськогосподарські райони, що призвело до падіння виробництва в умовах, коли фронт вимагав усе більше зброї. Завдяки героїчним зусиллям людей наприкінці 1941 р. становище вдалося виправити. У короткий термін за Уралом була створена могутня промислова база. Запрацювали 1,3 тис. евакуйованих підприємств. У гіршому становищі опинилося сільське господарство. У 1942 р. було зібрано лише 1/3 зерна від довоєнного рівня. За допомогою жорсткої регла¬ментації і розподілу вдалося уникнути голоду і забезпечити продовольством діючу армію. З 1942 р. радянська економіка почала нарощувати випуск продукції. Так, виробництво літаків протягом 1942-1944 рр. збільшилося майже вдвічі і становило 40,9 тис. одиниць; що стосується танків, тут показники на 1944 р. були значно нижчими і становили 29 тис. одиниць (24,4 тис. одиниць порівняно з 1942 р.).
Англії довелося пережити загрозу ворожого вторгнення, масовані повітряні бомбардування, яким піддавалися Лондон, Бірмінгем, Ковентрі та інші міста, блокаду морських комунікацій німецькими кораблями, оку¬пацію ряду колоній – Бірми, Сінгапуру, Малайї, утрату великої частини військово-морського флоту. Промислове виробництво країни за роки війни скоротилося на 5 %. Різке зниження виробництва спостерігалося У вугільній промисловості (на 21 %), у легкій, зокрема бавовняній, більше ніж удвічі, вовняній – на 27 %. Витрати на війну становили 25 млрд фунтів стерлінгів. Щоб хоча б частково покрити ці витрати, Англія залучила близько третини своїх закордонних капіталовкладень, особливо з колоніальних країн – Індії, Канади, Австралії, Південно-Африканського Союзу, а також з Латинської Америки і США. Державний борг за роки війни збільшився втричі. У багатьох районах, що вважалися раніше сферою впливу Англії, наприклад країнах Арабського Союзу Південно-Східної Азії, закріпився американський капіталі який наполегливо проникав в англійські домініони і колонії. Тягар війни в першу чергу позначився на добробуті населення. Податки в розрахунку на душу населення зросли втричі, вартість життя – на 72 %
Війна і окупація завдали Франції значних збитків, що оцінювалися у 1,44 трлн довоєнних франків. Промислове виробництво скоротилося до30 % відповідно до рівня 1938 р., продукція сільського господарства – удвічі. Франція залишилася без військового і торгового флотів. Закордонні капіталовкладення країни до 1945 р. зменшилися наполовину. До того ж Франція втратила свої колонії: Індокитай, Сирію, Ліван, які здобули незалежність.
Сполучені Штати Америки не брали участі у війні на початковому етапі, але займали чітко визначену Антигітлерівську позицію. Вступ США у війні проти Японії та Німеччини змусив американський уряд переорієнтувати господарство на військовий лад. США, ще не вступивши у війну, надавали в позику чи із оренду (ленд-ліз) озброєння, боєприпаси, стратегічну сировину, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам-союзницям по Антигітлерівській коаліції. Ленд-ліз забезпечив масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку, що сприяло підтримці високого рівня виробництва в США. Американські витрати на проведення операцій по ленд-лізу перевищували 30,3 млрд доларів. За роки війни в США були введені в дію нові промислові підприємстві військового призначення вартістю в 25 млрд доларів. США стали «арсеналом» Антигітлерівської коаліції. Протягом 1944 р. американська промисловість випустила стільки літаків, скільки німецька за всі роки війни. США були єдиною країною, де війна сприяла зростанню добробуту населення. У країні було подолане безробіття.
5. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті в 1944 р.
У 1944 р. перед радянськими військами стояли такі завдання:
• Звільнення території СРСР від гітлерівців та їх союзників;
• Надання допомоги народам Східної Європи у поваленні фашистського режиму;
• Виведення з війни союзників Німеччини;
• Перенесення бойових дій на територію Німеччини
• Координація дій з військами союзників, які мали відкрити другий фронт.
До 1944 р. війська гітлерівської Німеччини та її союзників все ще утримували значну частину окупованих територій. Союзники вели бої в Південній Італії. Німеччина зуміла розширити випуск озброєнь, провести тотальну мобілізацію, але стратегічну ініціативу гітлерівські генерали вже втратили. У їхніх рішеннях зникли гострота і правильність оцінки ситуації. І навпаки, ряд операцій радянського командування на завершальному етапі війни стали зразком військового мистецтва. Уже не робилися спроби широкомасштабного наступу по всьому фронту, а послідовно про¬водилися операції на різних ділянках. Перенесення ударів з одного напряму на інший змушувало німецьке командування перекидати сили з одного місця радянсько-німецького фронту в інше, латаючи дірки в обороні. Війна виховала багато енергійних, талановитих радянських воєна¬чальників, які не боялися приймати самостійні рішення: Г. Жуков, І. Конєв, Ф. Толбухін, О. Василевський, Р. Малиновський, Л. Говоров, К. Рокосовський, А. Єременко, К. Мерецков, І. Баграмян та ін.
У 1944 р. розпочався наступ під Ленінградом. 14 січня — 29 лютого тут було проведено успішну наступальну операцію, у результаті якої місто було повністю деблоковано. Закінчилась 900-денна блокада легендарного міста, яке втратило не менше 800 тис. своїх мешканців. Практично одночасно з цим розвивалась операція з визволен¬ня Правобережної України. Війська 1-го Українського фронту (командуючий – М. Ватутін) і 2-го Українського фронту (командуючий – І. Конєв) оточили корсунь-шевченківське угруповання противника. У результаті
55 тис. німецьких солдатів було знищено, 18 тис. взято в полон. За тактикою і військовим мистецтвом бойові дії в районі Корсунь — Шевченківського одержали назву «другого Сталінграда». 26 березня 1944 р. з’єднання 2-го Українського фронту першими вийшли до державного кордону СРСР. У середині квітня війська 1-го Українського фронту підійшли до передгір’їв Карпат. Більшу частину Правобережної України було звільнено. Услід за наступом на Правобережній Україні 8 квітня почалась Кримська операція 4-го Українського фронту (командуючий – Ф. Толбухін), яка завершилася 12 травня 1944 р. повним розгро¬мом німецько-фашистського угруповання і визволенням Криму.
Не дивлячись на жорстокий опір ворога, 9 травня 1944 р. було визволено Севастополь. У цих боях ворог утратив 100 тис. солдаті убитими і пораненими, а також велику кількість бойової техніки. Німецьке командування вважало, що влітку 1944 р. Червону Армія продовжить наступ на південному напрямі.
Однак із весни 1944 р. йшла підготовка літніх наступальних операцій по розгрому групи армії «Центр», звільненню Білорусії, Прибалтики, Західної України. Із цією метою було підготовлено серій операцій, ключовою з яких мала стати операція «Багратіон». Літній наступ радянських військ розпочався 10 червня 1944 р. із нанесення потужного удару по фінській армії на Карельському перешийку. 2 вересня 1944 р. уряд Фінляндії підписав перемир’я з СРСР. Радянський Союз залишив за собою територію, яка відійшла до нього в 1940 р. У жовтні 1944 р. за згодою із норвезьким урядом Червона Армія вступила на територію Норвегії, визволивши її північну частину.
Основний удар радянських військ улітку був спрямований на Білорусію. Конфігурація фронту на місці проведення операції являла собою величезний виступ. Найбільш захищеними в гітлерівців були фланги. Саме по них і планувались могутні удари радянський військ. Місцевість з її річками, озерами,
болотами, лісами була зручною для тих, хто оборонявся, і, навпаки, створювала великі проблеми для тих, хто наступав. За три роки фашисти перетворили міста Білорусії на досить укріплені зони. Те, що в 1941 р. була зненацька залишене, тепер, улітку 1944 р., доводилося здобувати ціною величезних втрат. Білоруська операція під кодовою назвою «Багратіон» почалась 23 червня 1944 р. і тривала до 29 серпня. Вона збіглася у часи з відкриттям Другого фронту. Тим самим Радянський Союз виконав взяті на себе зобов’язання.
Наступ у Білорусії здійснювався силами чотирьох фронтів під загальним командуванням Г. Жукова (1,2 млн солдатів, 4 тис. танків, 24 тис. гармат, 5,4 тис. літаків). Маючи дані про слабкі сторони оборони противника (радянським військам протистояли 850 тис. солдатів, 42 дивізії), Г. Жуков вирішив поміняти раніше визначену ділянку прориву. Сміливим ударом танкового корпусу через болота вдалося захопити переправи через річку Березину, і близько 10 дивізій німецько-фашистських військ опинилися в оточенні (близько 100 тис. солдатів). Добре продумана, довгострокова система оборони противника перетворилась на «котли» – Бобруйський, Мінський, Могильовський, Вітебський. З липня було визволено Мінськ, точніше – його руїни. Фронт було прорвано на ділянці довжино 100 км. Радянські війська вийшли до кордонів Східної Пруссії Польщі. Тільки завдяки серії продуманих потужних контрударів танковими частинами німецькому командуванню вдалося уникнути остаточної поразки. Під час проведення 17 липня 1944 р. Білоруської операції близь¬ко 60 тис. полонених гітлерівців під конвоєм радянських солдатів пройшли вулицями Москви. Розвиваючи успіх у Білорусії, війська 1-го Українського фронту (командуючий – маршал І. Конєв) успішно провели Львівсько-Сандомирську операцію (13 липня – 29 серпня 1944 р.). Під Бродами було розбито вісім німецьких дивізій, що налічували майже 60 тис. солдатів. Відтак Червона Армія швидко пройшла Східну Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і Станіслав. Звільнивши Білорусію і Західну Україну, 29 липня передові частини радянських військ вийшли до Вісли, захопили передмістя Варшави, Прагу, і з ходу почали її форсування.
Одночасно з наступом у Білорусії радянські війська здійснювали операцію по звільненню країн Балтії. Угруповання противника, яке налічувало більше ніж 30 дивізій, після успішного наступу ра¬дянських військ було затиснуте на невеликій ділянці на території Латвії, де і здалося в полон у травні 1945 р. Наприкінці літа на центральній ділянці радянсько-німецького фронту ситуація стабілізувалася до початку 1945 р.: Червона Армія звільнила Білорусію, Східну Галичину, частину Литви і Латвію, піді¬йшла до кордонів Східної Пруссії, форсувала річки Нарев і Віслу.
Після захоплення радянськими військами Дрогобицько-Бориславських нафтових родовищ єдиним джерелом нафтопродуктів для німецької армії залишалися нафтові родовища Румунії. Тому їх оборона для німецького командування мала першочергове значен¬ня. Угруповання «Південна Україна» було одним з наймогутніших У вермахті. Для його розгрому радянське командування розробило Яссько-Кишинівську операцію (20-29 серпня 1944 р.), у результаті якої було оточено і розгромлено основні сили цього угруповання, звільнено Молдавію. Успіх операції примусив Румунію слідом за Фінляндією шукати миру і виходу з війни. У жовтні 1944 р. в результаті Карпатсько-Ужгородської операції була повністю звільнена територія України.
До середини осені 1944 р. кордон СРСР було відновлено майже по всій його довжині. Визволення території СРСР у ряді напрямів супроводжувалося виходом радянських військ на території суміжних держав – Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Це створювало принципово іншу ситуацію. На кінець 1944 р. Червоній Армії, що налічувала 6,5 млн солдатів, протистояла німецька армії, та її союзники загальною кількістю 2 млн солдатів (190 тис. – союзники).

6.Відкриття Другого фронту в Європі. Визволення Франції

Й. Сталін вимагав якомога швидше розпочати бойові дії проти гітлерівських військ на заході Європи. Об’єднане ж союзне командування виходило з необхідності ретельної підготовки до відкрити Другого фронту. Після Квебекської конференції лідерів США та Англії у квітні 1943 р. починається процес розробки детального плану висадки військ союзників на континентальній частині Європи. Англо-американська конференція в Каїрі 5 грудня 1943 р. визначила, що найважливішими операціями 1944 р. мають стати вторгнення на південь Франції в Нормандію («Оверлорд») і на південь Франції («Енвіл»). Верховний штаб союзних експедиційних сил очолив Д. Ейзенхауер, і розробка операції вступила в завершальну фазу. За новим планом, розробленим командуючим сухопутними військами союзників у Єв-ропі Б. Монтгомері й схваленим Д. Ейзенхауером, п’ять союзних дивізій мали захопити плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого просування в район портів Шербур і Гавр. Головних напрямків було два: на схід, у район Рура, і на південь з метою об’єднатися з військами, що мали висадитися на Середзем¬номорському узбережжі Франції.
Намірам союзників протистояв план німецького командування, що передбачав захист Атлантичного валу – оборонних споруд, розташованих уздовж морського узбережжя Франції.
Німецька система оборони Атлантичний вал простягалася від Антверпена до Біскайської затоки й далі уздовж Середземноморського узбережжя Франції (понад 2 тис. км). Проти неї союзники зосередили могутні сили вторгнення: 45 дивізій (1 млн осіб), які підтримувалися 15 тис. літаків і 1 тис. кораблів. Німецьке угруповання в районі висадки нараховувало 526 тис. солдатів. 2 тис. танків, 6,7 тис. гармат і мінометів, 160 боєздатних літаків. На світанку 6 червня 1944 р., незважаючи на складну штормову обстановку на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. Першими висадилися 200 тис. солдатів угруповання військ союзни¬ків. Так було відкрито Другий фронт у Європі. Хоча союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося виконати план першого дня, їхні втрати становили майже 5 тис. осіб. Особливо постраждали повітряно-десантні частини. Невдовзі війська союзників звільнили від німців півострів Котантен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн. Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу Б. Монтгомері вда¬лося розгромити німецькі танкові й механізовані частини в районі Фалез-Аржантан. Виконання союзниками плану «Енвіл» по висадці десанту на пів¬дні Франції довго відкладалося. Лише 15 серпня 1944 р. повітряний і морський десант висадився в районі Сен -Тропеза і Канн.
У тилу німців діяли багатотисячні загони партизанів (макі). Після того як французькі дивізії оточили Тулон і Марсель із суші, а флот перетнув вихід до моря, німецькі гарнізони капітулювали. Французькі війська пішли слідом за американськими, що рухались у напрямку Ліона. Звільнивши Діжон, французи з’єдналися з американською армією. Наступ на півдні був найбільш вдалою операцією. Союзники мінімальними втратами (1,3 тис. осіб) ущент розгромили німецьке угруповання (у полон було взято 47 тис. солдатів).У той час як розгорталися події на півдні Франції, війська союзників підійшли до Парижа. У серпні в Парижі розпочався страйк залізничників, а наступними днями партизани й підпільники захопили цілі квартали міста. Паризький комітет визволення віддав наказ про збройне повстання. Коли Ш. де Голль одержав звістку про події у Парижі, він негайно звернувся до Д. Ейзенхауера з вимогою надіслати на допомогу повстанцям французьку дивізію. Спочатку Д. Ейзенхауер залишив цю вимогу тимчасового глави французької держави без уваги. Але Ш. де Голль домігся свого.
Танки французької дивізії з кровопролитними боями рушили на Париж. На допомогу їм підійшли частини американської піхотної дивізії. Залишки німецького гарнізону капітулювали. Ш. де Голль наказав частинам генерала Ф. Леклерка влаштувати парад на Єлисейських полях. Франція салютувала бійцям руху Опору, його визнаному керівнику Ш. де Голлю і військам генерала Ф. Леклерка. Після звільнення Парижа почалося повне вигнання німців з території Франції і вихід союзних армій на кордони рейху. Під час визволення Франції з боку союзників загинуло 40 тис. солдатів, було поранено 165 тис, 20 тис. зникли безвісти. Втрати німців склали близько 700 тис. осіб (убиті, поранені, полонені тощо). Проте німецьке командування зберегло дисципліну, систему керів¬ництва, залишався високим і бойовий дух армії. Німецькі війська відійшли до кордонів рейху.
Англійський фельдмаршал Б. Монтгомері та американський генерал-лейтенант О. Бредлі вважали, що удар, завданий німець¬ким військам у Франції, створив сприятливі умови для розгрому Німеччини. Вони розробили сміливий план по захопленню мостів у нижній течії річок Маасу і Рейну, що мало відкрити шлях танковим частинам в обхід лінії Зігфріда з півночі й виходу їх на оперативний простір. Вирішальну роль в ході операції мали відіграти повітряно-десантні частини. Цей план був схвалений союзним командуванням як операція «Маркет-гарден». В іс¬торію вона увійшла під назвою «Арнемська повітряно-десантна операція» (17- 26 вересня 1944 р.). Через збіг обставин (погодні умови, невдале обрання району висадки, несподіване зосеред¬ження німецьких танкових частин СС у цьому регіоні тощо) та запеклий опір німецьких військ операція не досягла своєї мети. Мужність, проявлена бійцями англійської 1-ї повітряно-десантної дивізії, є героїчною сторінкою англійської армії. Ця операція створила умови для визволення великого портового міста Антверпен у Бельгії, яке стало основним портом для поста¬чання військ союзників.

7. Звільнення країн Східної і Центральної Європи

У 1944 р. мільйони радянських людей у солдатській формі перетнули кордон Радянського Союзу. Уперше вони побачили інші країни, інший уклад життя. Вони чесно й мужньо воювали, гинула на чужій землі, знаючи, що без остаточного розгрому гітлерівська Німеччини і її союзників не буде миру на землі.20 липня 1944 р. Червона Армія увійшла на територію Польщі. Наступного дня було обнародувано маніфест Польського комітету національного визволення (ПКНВ), до складу якого увійшли прорадянськи налаштовані діячі. Через кілька днів радянський уряд визнав за Комітетом право створювати на визволеній території органи польської національної адміністрації. Керівники польського емігрантського уряду в Англії вважали, що в майбутньому уряді країни їм повинно належати не менше, як 80 % місць. Радянський уряд підтримував ПКНВ у його незгоді з цими вимогами.
Завершальний етап вiйни в Європі характеризувався надзвичайною політизацією дiй як союзних лідерів на заході, так і радянського керівництва на сході. Походом на Балкани, що не мав воєнно-стратегічного значення, окрім протистояння планам Черчілля, Сталін прагнув забезпечити собі полiтичні переваги в ході післявоєнного врегулювання в Європі. В свою чергу Черчілль також мріяв про те, щоб союзники першими опинилися у Відні й Берлiні і таким чином вирішили долю Німеччини та країн Дунайського басейну.
Зрештою Сталін і Черчілль восени 1944 р. на переговорах у Москві досягли домовленості про розподіл сфер впливу у Східній Європі.
Як пише у своїх мемуарах Черчілль: «Створилась ділова атмосфера, і я заявив: «Давайте врегулюємо наші справи на Балканах. Ваші армії знаходяться в Румунії та Болгарії. У нас є там інтереси, місії, агенти. Не будемо сваритися через дурниці. Що стосується Англії та Росії. Чи згодні ви на те, щоб ми мали переважаючий вплив на 90% у Греції і пополам – в Югославії». Тим часом як це перекладалося, я взяв пів-аркуша паперу і написав:

Румунія: Росія –90%, інші – 10%.
Греція: Великобританія (у згоді з США) – 90%, Росія – 10%.
Югославія: 50 на 50%
Угорщина: 50 на 50%.
Болгарія: Росія – 75%, інші – 25%.
Я передав цей аркуш Сталіну, який до цього часу вже вислухав переклад. Настала невелика пауза. Потім він взяв синій олівець і, поставивши на ньому велику галку, повернув його мені…»
Аркуш деякий час лежав на столі, загодя Черчіль запропонував його спалити. «Чи не може здатися занадто цинічним те, що ми розібралися з цими проблемами, важливими для мільйонів людей, так безцеремонно?» – запитав Черчілль Сталіна. «Ні, – відповів той. – Можете взяти його»
.
Полiтичне змагання характеризувало й дії Франції, де всупереч амбіціям Черчілля‚ виростала авторитетна політична фігура Шарля де Голля.
Особливо ці суперечності виявилися під час розробки й проведення операції по визволенню Парижа. Ейзенхауер спочатку не планував вести бої за Париж, прагнув обійти його. Оскільки Париж для французів був символом національної величі, духовним центром країни і вузловим пунктом її комунікацій, вони прагнули звільнити його своїми силами.
Прагнучи не втратити свій вплив у звільненій Польщі, емігрантський уряд і його збройні формування (армія Крайова) прагнули поставити радянське керівництво перед фактом відновлення польської адміністрації. 1 серпня 1944 р. сили, що діяли за вказівками польського уряду в Лондоні, підняли антифашистське повстання у Варшаві. Його підтримала більшість мешканців міста. Керівники повстання (Т. Бур-Комаровський та ін.) прагнули закріпитися у Варшаві до вступу туди радянських військ. Проте план не був здійснений. Й. Сталін назвав керівників повстання авантюристами і злочинцями. Радянські війська не прийшли на допомогу, а німецькі війська холоднокровна розправилися з повсталими, перетворивши місто на руїни. За 93 дні боїв загинуло 18 тис. повстанців, близько 150 тис. мирних громадян і 25 тис. було поранено. Німецькі втрати становили 17 тис. убитими, 9 тис. пораненими, було знищено 200 танків. Тільки в січні 1945 р. Червона Армія звільнила Варшаву від фашистів. Таким чином, й вступом радянських військ у країни Східної Європи в її діях почали чітко простежуватися політичні мотиви. При визволенні Польщі загинуло 600 тис. радянських солдатів. Успішний розвиток Яссько-Кишинівської операції дав змогу перенести бойові дії на територію Румунії. Радянський уряд виступив із заявою, у якій зазначалося, що СРСР не прагне придбати будь-яку частину румунської території або змінити існуючий лад у Румунії, а має на меті разом з румунами відновити незалежність країни і визволити її від військ нацистів, у разі, якщо румунські війська припинять воєнні дії проти Червоної Армії і будуть спільно вести визвольну війну проти гітлерівської Німеччини, «Червона Армія не роззброюватиме їх, збереже їм по-вністю все озброєння і всіма засобами допоможе виконати це почесне завдання». Патріотично налаштовані військові Румунії на чолі з королем Міхаєм і бойові загони, які їх підтримували, визволили столицю країни Бухарест і утримували місто до підходу радянських військ. Якщо раніше разом із Червоною Армією вела наступ сформована на тери¬торії СРСР румунська добровольча дивізія ім. Тудора Владимиреску, то тепер у визволенні території країни брали участь й інші румунські частини. Після повалення диктатури генерала І. Антонеску країна оголосила про своє приєднання до Антигітлерівської коаліції. Уже в серпні 1944 р. територію Румунії було визволено. Визволяючи територію Румунії, підрозділи 3-го Українського фронту вийшли на румуно-болгарський кордон. Болгарський уряд ще в 1941 р. приєднався до Антикомінтернівського пакту, оголосив війну США і Великій Британії, але не наважився зробити так само щодо Радянського Союзу. Наприкінці липня 1944 р. болгарський уряд вступив у секретні контакти з англо-американськими представ¬никами в Каїрі, ставлячи питання про направлення англо-американських військ у Болгарію. 5 вересня радянський уряд зробив заяву: оскільки Болгарія була в стані війни з країнами Антигітлерівської коаліції, то і Радянський Союз віднині вважатиме себе в стані війни з Болгарією. Переговори в Каїрі було припинено. Уранці 8 вересня радянські частини готові були відкрити вогонь. Однак, коли передові загони Червоної Армії перейшли болгарський кордон, одна з піхотних дивізій болгарської армії зустріла радянські частини з розгорнутими прапорами і урочистою музикою. Унаслідок вересневого 1944 р. збройного повстання патріотичних сил Болгарії та дій Червоної Армії монархо-фашистський режим у Болгарії було повалено. Болгарська армія і приєднані до неї партизанські загони, що дія¬ли на території країни, спільно з радянськими військами вибили розрізнені групи німецьких частин, які знаходились у Болгарії, і вийшли на болгаро-югославський кордон. Кожна з країн, у визволенні якої брала участь Червона Армія, відзначалася своєрідністю політичного становища. Для Югославії ха¬рактерним був широкий розвиток масової збройної боротьби з гітлерівськими загарбниками та їхніми поплічниками. Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) нараховувала близько 400 тис. бійців. Союзники всіляко допомагали антифашистським силам Югославії. Наприкінці вересня 1944 р. було розроблено план спільних дій частин 3-го Українського фронту і підрозділів НВАЮ. Під час штурму столиці Югославії Белграда командування фронту виконало прохання югославів їхні частини увійшли до міста першими. Після визволення Белграда надійшов наказ Ставки закріпитися і «далі углиб Югославії не просуватися». Югославські частини самостійно очистили свою територію. Важкі випробування випали на долю бійців 2-го Українського фронту, який вступив на територію Угорщини. Уряд Угорщини на чолі з диктатором Хорті в умовах наближення фронту намагався знайти порозуміння з країнами Антигітлерівської коаліції. Переговори про вихід Угорщини з війни були успішними. Та коли про це стало відомо німецькому командуванню, воно, випередивши війська союзників, окупувало Угорщину, заарештувала Хорті, а його місце зайняв лідер угорських фашистів Ф. Салаші. У результаті цих подій Угорщина залишилась єдиним союзником Німеччини, що воював до кінця війни. Війська вермахту за активної підтримки угорської армії чинили запеклий опір. Окремі частини 2-го Українського фронту потрапили в оточення. Війська втомились відірвались від баз, зазнавали важких втрат у затяжних боях. Дві спроби оволодіти Будапештом виявилися невдалими. Ставало зро¬зумілим, що силами одного фронту завдання виконати не вдасться. У другій половині листопада, форсувавши Дунай, на територій Угорщини з Югославії увійшли війська 3-го Українського фронту. Фронти з’єднались, оточивши німецько-фашистське угруповання та угорські війська в районі Будапешта. Боротьба за місто, не припиняючись ні на день, тривала до середини лютого 1945 р., після чого не менш кровопролитна битва відбулася в районі озера Балатон, де німецьке командування організувало останній значний наступ проти Червоної Армії. Лише на початку квітня бої на території Угорщини закінчилися. Після цього радянські війська вступили на територію Австрії і звільнили Відень.
Восени 1944 р. Червона Армія надала допомогу народному антифашистському повстанню в Словаччині, хоча воно зазнало поразки. Тут, у Карпатах, разом з радянськими солдатами за свою батьківщину билися чехословацькі солдати. Було визволено закарпатські землі України і частину районів Словаччини. Остаточно Чехословаччину було звільнено в травні 1945 р. Успішні наступальні дії радянських військ у Східній Європі сприяли звільненню Албанії та Греції, де партизанські армії завдали поразки ворогу.

8.«Вахта на Рейні». Останній німецький наступ на Заході

У жовтні 1944 р. союзники розпочали операцію, мета якої була прорвати лінію Зігфріда, форсувати Рейн і оволодіти Руром – промисловою базою Німеччини. Проте наступ союзників було зупинено. Війська союзників, які отримували все необхідне зі США та Анг¬лії, були прив’язані до роботи атлантичних комунікацій, які у свою чергу залежали від пропускної здатності портів на Півночі Франції, Бельгії, Голландії. Відступаючи, німецькі війська намагалися мак¬симально зруйнувати портові споруди, комунікації. Єдиний великий порт, який залишився майже неушкодженим, був Антверпен. Він знаходився близько до фронту і був ідеальним з точки зору постачання військ союзників.
А. Гітлер, програючи на всіх фронтах, не залишав надій перело¬мити хід війни на свою користь. Великі сподівання він покладав на суперечності між союзниками. Із цією метою німецьке командування підготувало великий наступ на заході в районі Арден. Метою операції було захоплення союзних військ. Німецький наступ розпочався 16 грудня 1944 р. і тривав до 26 грудня. Німці просунулися на 90 км углиб оборони союзників і зупинилися. Були вичерпані ресурси. На початку січня німецькі війська завдали ще одного удару в Ельзасі.
В. Черчілль звернувся до Сталіна з проханням розпочати наступ радянських військ. 12 січня Червона Армія перейшла в наступ на 1200- кілометровій ділянці фронту (Вісло – Одерська операція).
Зрозумівши безперспективність подальшого наступу, Гітлер наказав відвести війська на лінію Зігфріда, а найбільш боєздатні частини були спрямовані на радянсько-німецький фронт у район Будапешта.

9.Бойові дії на Тихому океані

Дата Бойові дії Результати
Лютий вересень 1944р. Наступ військ союзників у цент-ральній і південно-західній частинах Тихого океану Звільнення Маршаллових і Маріанських островів, Нової Ґвінеї. Об’єд¬нання військ генерала Д. Макартура і адмірала Й. Німіца. Розгром основних сил японського флоту. Початок регулярних нальотів американської авіації на Токіо та Японські острови
Жовтень грудень 1944 р. Початок наступу на основну «лінію» японської оборони (Індонезія — Філіппіни — Курильські острови) До весни 1945 р. війська союзників звільнили Філіппіни, повністю розгромили японський флот біля о. Лейте (22 жовтня 1944 р.), перерізали постачання до Японії стратегічних ресурсів і вийшли на підступи до Японії
Березень
1944 р. —
травень
1945 р. Наступ англо-американських і китай¬ських військ у Бірмі Після тривалих боїв Бірму було звільнено

Воєнні дії у середині 1941 – 1943рр.

Continue reading →

Причини і початок Другої світової війни. Події 1939 — середини 1941 рр.

1. Причини, характер, періодизація Другої світової війни
2. Початок Другої світової війни. Напад на Польщу (операція «Вайс»)
3.«Дивна війна»
4. Окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Голландії, Бельгії і Люксем¬бургу. Поразка Франції
5. Доля Західної України, Західної Білорусії, країн Балтії
6. Зміцнення фашистського блоку. Відносини між СРСР та Німеччиною
7.Зміна політики США
8.Повітряна війна над Англією. Битва за Атлантиду
9.Фашистська агресія у Північній Африці та на Балканах
1. Причини, характер, періодизація Другої світової війни

Continue reading →

vsesvitny_istoria_shupak1-39

Створення корпоративної системи в Італії

Continue reading →

Розвиток освіти, науки, культури у 1900 – 1920рр.

Continue reading →